Гість [Вхід] [Реєстрація]
Студенту Навчальні матеріали Історія туризму
Розклад занять
Заміна уроків
Розклад екзаменаційної сесії
Навчальні матеріали
 
Історія туризму
 
Туристичні ресурси (лекції)
 
Географія туризму (лекції)
 
Організація анімаційних послуг в туризмі
 
Українська мова за професійним спрямуванням
 
Українська мова за професійним спрямуванням (практичні)
 
Вища математика
 
історія України
 
Технологія і організація туристичного обслуговування
 
Рекреаційна географія
 
Організація екскурсійного обслуговування
 
Оранізація екскурсійного обслуговування (практичні)
Рейтинг студентів
 
 
Конспект лекцій
Історія туризму
 
 Тема 2. Рекреація як соціокультурний феномен: ретроспективний аналіз (від давнини до першої половини ХІХ століття)
         Характеристика етапів в історії розвитку туризму
Туризм як масове соціальне явище почав формуватися лише після Другої світової війни, хоча коріння туризму йдуть у глибоке минуле. В історії розвитку туризму розрізняють чотири етапи.

Перший етап - від давнини до початку XIX століття.
Другий етап - від початку XIX століття до початку XX століття.
Третій етап - від початку XX століття до Другої світової війни.
Четвертий етап - після Другої світової війни до наших днів.

В основу цієї періодизації покладено техніко-економічні та соціальні передумови, а також цільові функції туризму на різних етапах розвитку.

Перший етап розвитку туризму називають передісторією туризму. Початок цього етапу відноситься до античного періоду (Стародавня Греція та Рим), коли основними мотивами подорожей були торгівля, паломництво, лікування, освіту. В цей період зародилися й спортивні поїздки. Наприклад, учасники і глядачі Олімпійських ігор добиралися до місця змагань з найбільш віддалених куточків Греції.

Пізніше, у Середні століття, стимулом до подорожей стає релігійний чинник - поклоніння святинь християнства і мусульманства. Епоха Відродження послаблює релігійні мотиви і посилює індивідуальний характер подорожей.

В епоху Просвітництва подорожі носили освітню спрямованість. Наприклад, молоді дворяни відправлялися в своєрідний «гран-тур» по Європі для того, щоб отримати престижну освіту, що дає право займатися політичною або громадською діяльністю. У Великобританії такий маршрут починався в Лондоні, потім студенти відправлялися в Париж, після чого продовжували свою освіту в Генуї, Мілані, Флоренції та Римі, зворотний шлях пролягав через Швейцарію, Німеччину та Нідерланди.

До середини XIX століття подорожі мали ряд відмінних рис: по-перше, засоби пересування були примітивними; по-друге, подорож була не самоціллю, а необхідною умовою і засобом досягнення якоїсь іншої мети (наприклад, торгівля, лікування, освіту тощо). Розвиток мануфактурного виробництва і промислові перевороти XVIII - XIX століть у провідних європейських країнах внесли зміни в економічне життя суспільства. В результаті розвитку продуктивних сил суспільства відбувається розмежування робочого часу і вільного часу працівника. Це створювало передумови для другого етапу розвитку туризму.

Другий етап розвитку туризму називають елітарним туризмом. Саме на цьому етапі починають створюватися перші спеціалізовані підприємства по виробництву туристських послуг. Важливу роль на цьому етапі розвитку туризму відіграли революційні зміни у транспорті. Зміни-12

лися засоби доставки і пересування. У 1807 р. винахідником був Фултоном сконструйований і побудований перший пароплав. Перший паровоз був створений Стефенсоном у 1814 р. Вдосконалювалися засоби доставки поштових відправлень, розширювалися мережі доріг. Все це зумовило набагато більшу надійність та швидкість пересування. При цьому витрати на подорож знижувалися за рахунок більш економічних засобів пересування.

У середині XIX століття виникають перші пароплавні компанії, які здійснювали доставку переселенців зі Старого Світу до берегів Північної і Південної Америки.

Науково-технічний прогрес і соціальна боротьба трудящих за свої права, а також зростаючий добробут суспільства створили можливість для подорожей більшості простих людей. Підвищення якості та надійності транспортних перевезень поряд з їхнім здешевленням обумовили істотне збільшення потоків які подорожують. Виникли перші підприємства, що спеціалізувалися на обслуговуванні тимчасових відвідувачів. На зміну скромним пансіонам приходять перші готелі.

У 1801 році В Німеччині (р. Баден-Баден) відкрився готель «Бадише-Хоф». У 1812 році в Швейцарії вступає в дію готель «Риги - Клестерлі», у 1832 році побудована готель у місті Фаульхорн. У місті Інтерлакені (Швейцарія) в 1859 році побудовано «Гранд-готель Швайцерхоф». У Німеччині на межі XVIII - XIX ст.ст. виникають перші курорти мінеральних вод - в Хайлігендамі, Нордернеї і Травемюнде.

У цей період становлення туризму будувалися в першу чергу розкішні готелі, що обслуговували представників аристократичних кіл. Але у другій половині XIX ст. індустрія відпочинку розширює сферу виробництва. До підприємствам готельного господарства додаються перші бюро подорожей, задачу яких входила організація туристичних поїздок та реалізація їх споживачеві.

Прикладом першого пекідж-тури (комплекс туристських послуг, який продається за єдиною ціною) може служити груповий тур на відпочинок, організований в 1841 році Томасом Куком р. Комплекс послуг включав в себе двадцятимильну поїздку залізницею, чай, булочки та духовий оркестр. Вся поїздка коштувала кожному пасажиру всього один шилінг. Природно, що Т. Кук переслідував не комерційні, а, скоріше, соціальні цілі. Він прагнув подібною акцією привернути увагу до можливостей доцільного використання робочого часу.

Після цього протягом 20 років в Англії виникли безліч нових бюро подорожей. Починаючи з 1862 р. з'являються перші каталоги туристських поїздок, що відобразило розширення туристського попиту. У Німеччині перше бюро подорожей було засноване в 1863 році в р. Бреслау. Воно мало тісні контакти з пароплавними компаніями і на початку XX століття активно рекламувало і продавало морські круїзні розважальні поїздки. Тим не менш, в кінці XIX - початку XX ст. далекі туристські поїздки могли собі дозволити небагато.

Третій етап ознаменував собою початок становлення соціального туризму. Перша світова війна, економічна депресія 30-х років та Друга світова війна надали негативний вплив на розвиток туризму. Разом з тим, саме в цей період з'являються елементи масового туризму, який досяг свого розквіту в повоєнні десятиліття.

Наприклад, у Швейцарії виникає фірма «Отельплан», яка в даний час є одним з найбільших виробників турпослуг в цій країні. В основі утворення фірми в 1935 р. лежали ідеї її творця Р. Дуттвайлера про те, що втягнення «маленької людини» в туризм зробило б неоціненну допомогу готельного господарства. Масові дешеві турпоїздки стають основним продуктом фірми. Вже в першому фінансовому році фірма реалізувала більше 50 тисяч туристських путівок.

Четвертий етап називається етапом масового туризму. Саме в цей період туризм набуває масовий характер. З предмета розкоші він стає потребою для більшості населення індустріально розвинених країн. Формується індустрія відпочинку зі своїми інститутами, продуктом, виробничим циклом, методами організації і управління виробництвом.

В західноєвропейських країнах у цей період активно створюються туристські фірми, готелі, підприємства для атракціонів і розваг. Європейський туризм 50-х років був орієнтований переважно на американських туристів і був джерелом доларових надходжень. У 60-ті роки і до середини 70-х спостерігається швидке зростання як виїзного, так і в'їзного туризму, а також збільшення числа туристичних підприємств і обсяг їх виробництва.

Найважливішим показником завершення процесу формування масового туризму є інтенсивність туризму в тій чи іншій країні. Інтенсивність туризму показує, яка частина населення країни щорічно здійснює хоча б одну туристську поїздку і розраховується як процентне відношення до всього населення країни або до тієї його частини, яка старше 14 років. Коли інтенсивність туризму перевищує 50%, то можна говорити про сформованість масовому туризмі.

Після Другої світової війни в попиті і пропозиції на ринку туризму відбулися корінні зміни, які дають підставу говорити про те, що масовий конвеєрний туризм трансформувався в масовий диференційований туризм. І в першому, і в другому випадку мова йде про масовому туризмі, в якому беруть участь не тільки еліта, але й середній клас, а починаючи з 80-х років, - і населення з низьким рівнем доходів.

Конвеєрний туризм передбачає відносний примітивізм і однорідність потреб та мотивацій туристів і, відповідно, знеособлений конвеєрний характер вироблених послуг.

Диференційований туризм відрізняють різноманітність потреб і мотивацій туристів, множинність вузькоспеціалізованих сегментів в туристському попиті, різноманітність пропонованих послуг і яскраво виражена спеціалізація туристського пропозиції. Для диференційованого туризму характерний широкий асортимент послуг. Турфірма, як правило, пропонує певну кількість видів турпродукту, кожен з яких має безліч варіантів вибору. Перехід від конвеєрного до диференційованого туризму відбувався одночасно з переходом від ринку виробників до ринку споживачів.

Визначальним мотивом поведінки споживача туристських послуг в цей період був рекреаційний аспект туризму. Відпочинок розглядався як засіб відновлення фізичних сил з метою продовження праці. Розширення обсягів попиту на туристичному ринку супроводжувалося активним ростом підприємств туризму. Туристські послуги стандартизуються і пропонуються у вигляді комбінованих «пекідж-турів».

На рубежі 60 - 70 рр. формується суспільство споживання матеріальних благ, тобто споживання заради споживання. Ринок виробників змінюється ринком споживачів. Ускладнюється мотивація туристського попиту. Поряд з рекреаційним туризмом все більшого значення набувають освітній, комунікативний і інвестиційний аспекти туризму.

Внаслідок розширення обсягів туристського попиту і пропозиції в туристську галузь надходить капітал з інших галузей народного господарства. Особливу активність виявляють транспортні підприємства і торгові фірми. Таким чином, з другої половини 70-х років XX ст. можна говорити про розквіт конвеєрного туризму, який в даний час поступово трансформується в диференційований туризм.
2.1. Форми рекреації та подорожування у часи Античності 
Подорожі в епоху античності
Епоха античності включає в себе кілька періодів: період архаїки (Крито-Мікенська культура); період початку розвитку цивілізації Стародавньої Греції; елліністичний період (розквіт і занепад цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму). Саме слово «античність» в перекладі з латинського означає «давнина», «старина».

Коріння європейської цивілізації йдуть у далекі легендарні часи Критської культури, або, як її ще називають, Мінойської (по імені крітського царя Міноса). Міфи і сказання про цій землі навіяні романтикою і ліризмом. Достатньо згадати лабіринт Мінотавра, нитка Аріадни, подвиги Тесея, сина афінського царя Егея, на честь якого названо Егейське море, Медею, Ясона, аргонавтів, героїв «Іліади» Гомера, як відразу війне чимось рідним і близьким. Всі покоління європейців зросли на цьому матеріалі і живуть цим.

Виникла в середині III тисячоліття до нашої ери на острові Крит, Мінойська культура досягла свого розквіту до XVII - XVI ст. до н.е. В цей час критський флот домінував у Східному Середземномор'ї. Кораблі критян навіть орендували єгиптяни. У кораблів були не тільки каюти для матросів, але і для пасажирів (в основному для знатних осіб і членів їх сімей). Кораблі постійно курсували між Єгиптом і материком (південної частини Балканського півострова).

Столицею Криту був місто Кносс (недалеко від сучасного Іракліону). З 1990 р. завдяки Артуру Евансу, Кносс і Мікени стали центром археологічних досліджень Мінойської культури. Найбільший інтерес представляють руїни царського палацу в Кноссі. Це унікальна споруда з безліччю кімнат з настінним живописом, переходів, тупиків, помилкових виходів і підземних комунікацій (що знайшло відображення в міфі про лабіринті), величезна кількість культових споруд, вівтарів і жертовників.

У критян була своя писемність, спочатку у формі ієрогліфів, а потім лінійне письмо, яке досі не розшифровано. Вони володіли великими знаннями в математиці, астрономії, устрій світу і всесвіту. Крітяни говорили на особливому, відмінному від грецького, мовою, про який ми нічого не знаємо.

Загадка загибелі критської культури не розгадана. Можливо, вона загинула від гігантського катаклізму, про що свідчать виявлені при розкопках сліди пожеж і руйнувань. За всіма ознаками катастрофа сталася миттєво і несподівано. Деякі дослідники порівнюють загибель Мінойської культури з загибеллю легендарної Атлантиди.

Але катастрофа була не єдиною причиною загибелі Мінойської культури. Мінойська цивілізація впала під набігами ахейських племен, які прийшли з півдня Балканського півострова. Ахейские племена постійно здійснювали набіги на Крит. Природна катастрофа лише прискорила загибель цієї великої культури.

XIV - XII ст. до н.е. були розквітом мікенської культури. З єгипетських джерел відомо, що ахейці здійснювали набіги на Єгипет, Малу Азію та інші країни. Причиною загибелі Мікенської культури стали дорійські племена, що прийшли з півночі Балканського півострова. Вони і заклали основи давньогрецької цивілізації. А Крито-Мікенська культура зникла. Лише її осколки дійшли до наших днів.

З XII ст. до н.е. можна говорити про зародження цивілізації Стародавньої Греції. Причому, з XII по VIII ст. до нашої ери історики називають «темним періодом» розвитку цієї епохи. За цей час стерлися всі спогади про Крито-Мікенської культури. Ні Фукидит, ні Геродот, ні Аристотель навіть не згадують про неї у своїх творах. І лише Гомер у VII в. до н.е. у своїх поемах смутно натякав про якоюсь загадковою культурі минулого. Гомер описав історію Троянської війни, яка велася в XII ст. до н.е. Завдяки відкриттям Генріха Шлімана і Артура Еванса, людство з здивуванням виявила, що облога Іліона ахейським військом під проводом мікенського царя Агамемнона це не плід гомерівської вигадки, а реальний історичний факт.

Стародавні греки вільно плавали по Егейського моря до берегів Малої Азії і назад, хоча ці подорожі були не позбавлені небезпек і пригод. Історія мандрів легендарного Одіссея не потребує коментарях, так як поеми Гомера перекладені на всі мови.

У Стародавній Греції подорожі досягають найбільшого піднесення в V - IV ст. до н.е. Цей період є розквітом філософії, мистецтва, математики, астрономії, космології та інших наук. Цивілізаційними центрами були Малоазійські міста - Мілет, Эфесс і Колофон. Але центром тяжіння були Афіни.

З метою пізнання світу мудреці, натурфилософы і поети відправлялися в усі кінці світла. Практично всі великі давньогрецькі філософи здійснювали далекі мандри. Мудрець і філософ Фалес Мілетський більше двадцяти років навчався в Єгипті. В долині Нілу з метою отримання знань побував філософ і математик Піфагор, законодавець Солон. Філософ Платон, зробивши далеку подорож, по поверненню додому заснував філософську школу. Ксенофан з Колофона був мандрівним поетом-рапсодом.

Але не тільки знання приваблювали мандрівників у ці країни. Їх приваблювали грандіозні стародавні пам'ятники архітектури. Настільки древні, що Піфагор за порівняно з ними сприймається як наш сучасник. При відвідуванні єгипетських пам'яток мандрівники нерідко залишали на їх стінах короткі записи - «графіті», що в перекладі з італійського означає «надряпані». Тільки у гробниць фараонів в Фівах єгиптолог Ж. Байе виявив більше двох тисяч подібних написів, що відносяться до часів Стародавньої Греції і Стародавнього Риму.

Одним з перших вчених мандрівників був Геродот, який за висловом Цицерона є «батьком історії». Геродот народився в Галі-карнасе на узбережжі Малої Азії. У молодому віці з-за політичних негараздів він покинув рідний місто і жив на острові Самос. Розчарувавшись у політиці, Геродот почав цікавитися історією свого народу і, насамперед міфологією. Багато дослідники вважають, що саме бажання побувати в тих місцях, де Геракл здійснював свої подвиги, спонукало Геродота до здійснення подорожей. Будучи вихідцем із заможної сім'ї, Геродот не відчував потреби в грошах.

Він об'їхав всю Грецію і Малу Азію, потім відплив у фінікійське місто Тир. Більш всього Геродота залучав Схід і його багату культурну спадщину. Геродот подорожував по Лівії, відвідав Вавилон, але особливо його вразив Єгипет, де він пробув три місяці. В Єгипті він просив перекладати йому написи, розпитуючи жерців про історію цієї держави. Цікавився не тільки життям фараонів, але відвідував майстерні бальзамувальників. Він кроками виміряв довжину периметра підстави пірамід, виробляючи конкретні математичні розрахунки. Повернувшись в Грецію, Геродот ділився зі своїми співвітчизниками отриманими знаннями. Це було його перше подорож.

Друга подорож Геродота проходило через Малу Азію, звідки він прибув на кораблі в Північне Причорномор'я, через Гелеспонт до мілетської колонії Ольвія в гирлі Дніпро-Бузького лиману. Там він зустрівся з кочовими племенами скіфів, спостерігав за їхніми звичаями, обрядами, вивчав їх суспільний лад.

Свою третю подорож Геродот присвятив вивченню Балканського півострова. Він об'їздив Пелопоннес, острови Егейського моря (Делос, Фарос, Закиф та інші), потім подорожував по Південній Італії і північ Балканського півострова.

Геродот подорожував протягом 10 років (з 455 по 445 р. до н.е.), і всі свої спостереження виклав у 9 книгах, кожна з яких назвалася по імені однієї з муз. У своїй знаменитій праці «Історія» Геродот описав не тільки історію багатьох народів, але й етнографічні прикмети, тобто опис рис обличчя, кольору шкіри, типу одягу, побуту, обрядів, народних прикмет, загального укладу життя і т.п.

До нас дійшли лише уривки його творів, але головне в тому, що Геродоту належить слава першого грецького туриста, так як на відміну від своїх попередників, він мандрував не заради досягнення якихось інших цілей, а заради подорожі, тобто заради задоволення, задоволення власної допитливості і цікавості.

Геродот вважав, що найяскравіший приклад народу-мандрівника являють собою етруски, або, як їх називали греки, тиррены або тирсены - вихідці з держави Лідія, перебував на території Малої Азії. Ім'я легендарного етруського царевича Тирсена збереглося в назві Тірренського моря.

У VII-VI ст. до н. е. етруська цивілізація досягла свого розквіту. До цього часу вона порівнялася по своєму впливу на море з такими великими морськими державами, як еллінська і Карфаген. Вважається, що виноград і оливи завезли в Італії етруски. Торгівлею займалися не тільки етруські купці, але і пірати. Етрускам приписують винахід якоря і керма, а також спеціального прихованого тарана, прикріплюється до носової частини корабля.

У цю епоху подорожі здійснювалися в основному з економічними, політичними і військовими цілями. Одним з прикладів подорожі з економічними цілями стало подорож грецького купця Піфея. Загострення конкурентної боротьби між грецькими полісами, з одного боку, і Фінікією і Карфагеном, з іншого, за домінування в торгівлі в басейні Західного Середземномор'я, яке вело до локальних військових конфліктів, і змусило Піфея відправитися на самостійні пошуки нових західноєвропейських ринків.

Фінікійці не пропускали чужих купців через Гібралтарську протоку, через рух який контролювалася спеціальними гарнізонами, розташованими в Гадисе (Кадісі) і Тингисе (Танжері) по обидва боки протоки. Фінікійці були монополістами на такі товари, як олово, бурштин, ряд різновидів дорогих хутра, які вони поставляли в країни Середземномор'я з Британських островів і країн Північної Європи.

У 325 р. (за іншими даними в 320 р. до н.е. Піфей відплив на одному кораблі з свого рідного міста Мессалии (нині Марсель), в Середземне море. Проплив через Гібралтар і, обігнувши Піренейський півострів, вийшов у Біскайську затоку. Потім плив уздовж узбережжя країни кельтів і досяг протоки Ла-Манш. Там він пристав до острова Альбіон, що в перекладі означає «Білий», названий з-за частих туманів. На цьому острові Піфей дізнався від мешканців, що на північ від них лежить земля «Туле», що в перекладі з місцевої мови означає «край», «межа».

Піфей обігнув з заходу Британський півострів, і через протоку між Північний Британією та Ірландією вийшов в Атлантичний океан. Піфей спробував досягти землі «Туле» (нині острів Ісландія). Він проплив Оркнейські і Шетландськіє острова і, досягнувши Ферерских островів, пішов далі, до 61° північної широти. Ніхто з стародавніх греків і навіть римлян не заходив так далеко на північ. Але подальшого плавання Піфея перешкоджали непроникні тумани, які утворюються від попадання північних льодів в смугу теплого Гольфстріму. Піфей змушений був повернути на південь до берегів Скандинавського півострова.

Пізніше, у своїх записках, Піфей назве землю Туле «остання межа», що по латинською звучить як «ultima tule».

Але подорож Піфея на цьому не закінчилося. Піфей поплив на схід і прибув до гирла Рейну, де жили остионы, а далі - германці. Звідти дістався до гирла Ельби і повернувся в Мессалию.

Відомості про подорожі Піфея суперечливі. Деякі стародавні автори вважають, що Піфей на зворотному шляху проплив далі на схід, увійшов в Балтійське море і далі по Дністру спустився в Чорне море (Понт Евксинський) і через Босфор і Дарданел увійшов в Середземне море і повернувся додому. Однак у багатьох давньогрецьких істориків подібні описи викликають недовіру. Але північне подорож Піфея і його досягнення - безперечні.

Інтереси стародавніх греків були досить різноманітними. Вони звертали свої погляди в всі кінці світу. Стародавнім грекам належить першість європейців у плаванні до берегів Індії. Але, справедливості заради, треба сказати, що греки користувалися відомостями, які вони отримували від єгипетських мандрівників.

Так, наприклад, грецький мореплавець Евдокс Кизикский за наказом фараона Птолемея III здійснив плавання до берегів Індії, відпливши з Єгипту в супроводі індійського провідника. Мореплавці благополучно досягли бажаної мети.

Другу експедицію в Індію Евдокс здійснив за завданням цариці Клеопатри за вантажем пахощів. Але на зворотному шляху вітри віднесли корабель на південь від Ефіопії, і Евдокс змушений був рухатися вздовж берегів Африки.

Під час своєї третьої подорожі (120 - 115 рр. до н.е.) він проплив навколо Африки, як це робили фінікійці, але загинув у кінці шляху.

Греція є батьківщиною спортивного туризму. Олімпійські ігри проходили раз в чотири роки і починалися з першого молодика після літнього сонцестояння. Про початку Олімпійських ігор греків сповіщали спеціальні посли - феоры, які розсилалися по всім грецьким полісам, досягаючи найвіддаленіших, розташованих у Північній Африці та на узбережжях Чорного і Азовського морів. Феоры на час Ігор проголошували священний світ.

Місцем проведення Ігор була Олімпія. Всі, хто відправляються в Олімпію зізнавалися гостями Зевса. Серед них були й почесні гості, якими визнавались депутати міст і феоры. Як правило, їх розмішали і годували за рахунок приймаючої сторони. Стадіон вміщував до сорока тисяч чоловік, але туди допускалися тільки чоловіки.

З нагоди Олімпіади завжди влаштовувався великий ярмарок. Туристи оглядали стародавні храми, слухали гіда, котрий розповідає різні легенди. Великий популярністю користувався зал Ехо, стіни якого сім разів повторювали вимовлені слова. Перед головним вівтарем майже завжди товпився народ, щоб подивитися на жертвопринесення або поспостерігати за процесією жерців (як у наші дні за зміною почесної варти).

На Олімпіаді можна було зустріти великих людей Греції. Наприклад, Фемістокла, спічу, який обезсмертив своє ім'я під час греко-перських воєн. А філософи: Анаксагор, Сократ, Діоген та інші - збирали навколо себе юрби народу, проповідуючи свої ідеї. Виступали тут і відомі оратори: Демосфен, Горгій, Лисячий. Можна було послухати поетів: Піндара, Симоні-так. Часто рапсоды виконували уривки з поем Гомера, Гесіода, Емпедокла. Глави своєї «Історії» зачитував тут Геродот. Художники влаштовували вернісажі під відкритим небом.

Олімпіада тривала 5 днів. Крім Олімпійських були і інші ігри, що носили загальногрецьких характер: Істмійські, які проходили на Корінфському перешийку, як і сучасні Ігри доброї волі, раз на два роки; Немейські, що проводилися в Немейському долині Арголіди, біля храму Зевса, також раз на два роки; Піфійські, проходили, як і Олімпійські, раз в чотири роки у Крісі (Фокида).

Завдяки подорожам розвивається картографія. Давньогрецькі вчені створюють перші в Європі географічні карти. Їх створення приписують філософу Анаксимандру - учневі легендарного Фальоса. Милетские вчені орієнтували свої карти по сторонам світла, використовували назви частин світу. Кордон між Європою і Азією більшість вчених Давньої Греції проводило по Танаїсу (Дону).

Розглядаючи подорожі епохи еллінізму, не можна не відзначити військові походи Олександра Македонського, що тривали протягом 10 років. В античному світі ці походи вважалися нечуваним, майже легендарним подвигом. Слава про блискучих військових перемоги великого Олександра знайшла відображення в народних переказах всього середньовіччя.

В 330 р. до н.е. війська Олександра Македонського, розгромивши Перське царство, дійшли до Південного Афганістану. Потім, через сучасний Кандагар і Газні, вони отруїлися в Кабкл. Звідти, пройшовши перевал Хавак (3 548 м) в гірській системі Гіндукушу, прибутку Північний Афганістан. Після цього македонський цар здійснив свій похід до Сирдар'ї і досяг сучасного Худженда (до 1991 року - р. Ленінабад). Потім військо повернуло на південь і вторглося в Пенджаб, де з-за невдоволення воїнів, спеки і хвороб Олександр був змушений відправитися в зворотний шлях, під час якого його наздогнала смерть.

Не вдаючись у військові подробиці цього походу, можна сміливо сказати, що завершився він для греків, а потім і для римлян, відкриття шляху в Індію. Завдяки цьому походу греки і македонці познайомилися з маловідомими, а то і зовсім невідомими до цього, народами, їх культурою, побутом, традиціями. Особисто Олександр Македонський був зацікавлений у вивченні Азії. В оточенні Олександра були не тільки воїни, але й видатні вчені, діячі мистецтва. Вони в своїх творах докладно описували всі ними побачене, почуте і вивчене у час цього походу.

Цим походом було покладено початок музееведению. Олександр після перемоги над персами послав своєму вчителеві Аристотелю гроші. На ці гроші Аристотель заснував природно-науковий музей. Аристотель просив свого царственого учня надсилати йому зразки невідомих рослин і шкури або опудала незвичайних тварин, що й виконувалося за велінням Олександра.

Нові горизонти відкрилися і в галузі мореплавства. Один з командувачів флотом Олександра Македонського по імені Неарх, що по-грецьки означає «начальник корабля» здійснив плавання з верхів'я річки Інд. Саме там знаходилася армія Олександра Македонського. На 33 двопалубних галерах експедиція Неарха попливла вниз по Інду і через чотири місяці досягла Індійського океану. Потім плавання продовжилося вздовж берега сучасного Белуджистана до Перської затоки. Неарх пропливши Аравійське море, досяг Суецького перешийка.

Під час плавання Неарха не тільки складалася карта узбережжя, але і велося вивчення природних явищ, зокрема мусонних вітрів, розширювалися знання з ботаніці і зоології. Неарх знайомився з багатьма племенами і народами, дізнавався їх звичаї і закони.

Таким чином, похід Олександра Македонського може вважатися і «наукової експедицією», так як завойовник оточував себе природознавцями, математиками, істориками, філософами, ботаніками і художниками.

Давньогрецька культура збагатила людство знаннями про навколишній світ, звівши подорожі в ранг масового явища, але говорити про початкових етапах індустрії туризму можна з епохи Стародавнього Риму.

Найвищого розквіту Римська імперія досягла в I - II ст. нашої ери. Подорожі могли здійснюватися завдяки наявності чудових доріг. У Стародавній Греції перешкодою до сухопутних подорожей було відсутність зручних доріг. Деякі подібності доріг у вигляді гатей прокладалися в низинах і болотистих місцях. Археологам вдалося виявити рештки подібної дороги в Беотії. Ширина такої дороги була близько шести з половиною метрів.

Розміри Римської імперії і проблеми управління нею стали причиною створення густої мережі доріг. В основному римляни розвивали дорожню систему, виходячи з військових потреб. Римські дороги будувалися за всіма правилами інженерного мистецтва. Їх будівництво починається в 312 р. у часи правління імператора Костянтина.

Для кожної дороги попередньо складали план, потім рили траншею, яку заповнювали камінням. Для стоку води вздовж дорожнього полотна проривали спеціальні водостічні канави. Про майстерність будівельників говорить той факт, що римські дороги практично у всіх європейських країнах стали основою для автомобільних і залізничних колій. При прокладанні дороги долалися будь-які перешкоди. Прикладом майстерності римських дорожніх будівельників може служити тунель під горою між Пу-теолами і Неаполем (печера Позилиппо).

Для подолання водних перешкод будувалися мости і віадуки. Ці споруди подекуди не лише збереглися до наших днів, але навіть до сих пір використовуються, як, наприклад, міст через річку Алькантара в Іспанії. Іноді будували аггеры: споруджували земляний насип, а зверху щільно укладаючи камені. Ширина аггера досягала 15 м.

Існували спеціальні карти доріг з позначенням станцій, де можна було зупинитися на нічліг. На картах вказувалося відстань між станціями. На головних дорогах поштові станції розташовувалися один від одного на відстані від 6 до 15 миль. Вони були складовою частиною державної поштової служби. Готелі існували ще в Стародавній Греції, але в них не годували. Тому мандрівники привозили харчі з собою. Найчастіше подорожні зупинялися у друзів і знайомих.

У Стародавньому Римі була створена мережа державних готелів для того, щоб окупити будівництво доріг. Ці готелі будувалися через кожні 15 миль. Існували два типи готелів. Готелі, які призначалися для патриціїв, називалися мансионами. Для плебеїв були готелю гірше, в основному приватні, які називалися стабуляриями. Це були звичайні постоялі двори, де можна було поїсти та відпочити без зручностей, нагодувати або поміняти коней, полагодити воза і т.п. В мас-сионах зустрічаються елементи туристського сервісу і обслуговування (пральні, кімнати для відпочинку та розваг, таверни та інше).

У Стародавньому Римі існували вже й путівники, в яких не просто вказувався той чи інший маршрут, але і описувалися пам'ятки, що зустрічаються в шляхи, відзначалися готелі та давалися ціни. Відомий такий путівник для паломників, які здійснювали подорож з Бордо в Єрусалим, що відноситься до IV ст. н.е. З'являються в I ст. до н.е. і туристські бюро, які постачали бажаючих путівниками і довідниками.

Особливе місце в житті стародавніх римлян займав лікувальний туризм, що зародився ще в Стародавній Греції. Наприклад, в V - IV ст. до н.е. там налічувалося не менше 60 храмів Асклепія. Паломники, спраглі одужання, перш ніж бути допущеними в храм до божества, піддавалися деякими попередніми церемоніям. Це був пост, обмивання, банні процедури, крім того, були й церемонії, що носили релігійний характер. Після цих приготувань стражденного допускали на ніч у храм. Це називалося інкубацією. Вранці жерці слухали розповідь про те, що хворий чув і бачив вночі у храмі, відповідно до цього і застосовувалося лікування, нібито призначений богом.

Тому медициною у римлян досить довгий час займалися, в основному, греки. Їм стали складати конкуренцію єгипетські лікарі починаючи з часів Цезаря. Великими знаннями в медицині володіли жерці Аск-лепия (Ескулапа). Так само як і у Стародавній Греції, в храми Асклепія приходило велика кількість стражденних.

Римляни ще більше, ніж греки, цінували цілющі мінеральні джерела. Самим відомим курортом вже в I ст. до н.е. стали байские джерела. Великий популярністю у римлян також користувалися природні парові сірчані лазні, які влаштовували прямо в печерах. Крім Байї, курорти існували в Етрурії, у Габиях недалеко від Риму. До об'єктів зарубіжного туризму можна віднести знамениті і до сьогоднішнього дня курорти на Рейні - Вісбаден і Баден-Баден, Африці-біля підніжжя гори Атланта, в Трансільванії.

З появою християнства новий імпульс одержує паломницький туризм. Паломництво було поширене ще в Стародавній Греції. Особливо часто відвідували знаменитий храм Аполлона в Дельфах, де піфія, «вибрана богом», займалася передбаченнями. У Стародавньому Римі ще не існувало великих культових споруд, там християнство тільки зароджувалося, а в якості богів виступали трансформовані боги Стародавньої Греції. І все ж, подорожі до святих місць набирали силу. Так, наприклад, апостол Павло багато подорожував під час своєї місіонерської діяльності. Він побував у Малій Азії, Греції, Сирії та Палестині. Павло вернувся до Єрусалиму після трьох тривалих подорожей в східну частина Римської імперії. Це була остання подорож апостола: в 64 р. н.е. Павла стратили в передмісті Риму.

Морські подорожі в Стародавньому Римі здійснювалися з весни до середини осені. Плавання були в основному неспішними. Від Меотійського болота, як римляни називали Азовське море, до Олександрії Єгипетської доходили за два тижні.

Велике значення для розвитку торгівлі мало плавання купця Гиппала у 14-37 рр. н.е. Він встановив закономірність руху мусонів в Індійському океані, здійснив плавання від мису Фартак до дельти Інду. Гиппал написав книгу «Плавання навколо Еритрейського моря». У цьому творі описано берег Африки від мису Гвардафуй до острова Занзібар. Описані також південне узбережжя Аравії і більша частина західного узбережжя Індії.

Воістину, енциклопедичним працею була «Всесвітня історія» Полі-бія (200 - 120 рр. до н.е.). Перу грецького історика Арріана, який жив у II ст. н.е., належить «Опис подорожі по Понту Эвксинскому» (Чорного моря). У своїй праці Арріан дав характеристику країнам і народам, які живуть по берегах цього моря.

Засновником математично-астрономічного напряму в географії був Ератосфен з Кірена (III століття до н.е.). Застосувавши до географії математичний метод, він провів дві головні осі - довготи і широти.

Пізніше астроном Гиппарх винайшов градусну сітку, розділивши Эратосфе-нову головну паралель широти на 360 градусів, він провів 12 паралелей широти і розділив всю землю на кліматичні зони. Спираючись на ці відкриття, були складені географічні карти, давали уявлення про країнах від Егейського моря до кордонів Китаю.

Першим фахівцем-страноведом можна назвати Страбона (64 - 23 рр .. до н.е.). Виходець з міста Каппадокії (Амація), розташованого в Малій Азії, він вже в 20 років здійснив свій перший вояж - в Рим. Страбон подорожував все своє життя. Він об'їхав Малу Азію, побував в горах Тавра (Криму) і біля підніжжя Кавказьких гір, відвідав Кікладські острови і обійшов Балканський півострів, грунтовно вивчив всі пам'ятні місця на Апеннінському півострові, а також Єгипет.

Після завершення подорожей Страбон написав головний працю свого життя - «Географія» в 17 книгах. Ця праця являє собою підсумок географічних знань античності. Він здебільшого зберігся і є важливим історичним пам'ятником. Страбон написав ще «Історичні записки» в 43 книгах, які не збереглися.

Мандрівниками в Стародавньому Римі були імператори (Траян, Адріан, Марк Аврелій), полководці і учені.

В епоху Стародавнього Риму з'являється навіть філософія туризму. Луцій Ан-ній Сенека (4 - 65 р. н.е.) у «Листах до Луцилія» обґрунтовує ідею про те, що для туризму необхідно вибирати місця здорові не тільки для тіла, але і для моралі».

Першим мандрівником нашої ери, ім'я якого збереглося в історії, був грецький письменник Павсаній. Він жив у Римі, і багато подорожував по грецьких і римським провінціям. Опис своїх подорожей, складене у формі путівника («Опис Еллади»), він опублікував у десяти книгах близько 180 р. н.е. Особливо докладно Павсаній описав Аттику (південно-східну частину середньої Греції) і Афіни. Від Аттики він перейшов до Корінфі і досліджував острови Егейського моря. Потім він дав опис Лаконії і Спарти, перерахувавши назви всіх доріг і провінцій.

Енциклопедичними знаннями про подорожі володів Клавдій Пто-ломей (90 - 168 рр. н.е.). У своєму фундаментальному творі «Географія» він систематизував праці попередників і підвів підсумки їх відкриттів.

Таким чином, завдяки мандрівникам античності були відкриті нові землі і народи, накопичений багатий географічний матеріал, який сприяв подальшим подорожей і відкриттів.
Походи і подорожі середньовіччя
Початок середньовіччя ознаменувався «великим переселенням народів». Північні європейські народи також прийшли в рух в надзвичайних розмірах. Римська імперія намагалася регулювати цей процес. З деякими народами укладали договори, що дозволяли їм селитися на території імперії, де для них виділялися казенні або відторгнуті від великих маєтків землі. Це були бургунди, вестготи. Все більше Римська імперія дізнається про варварів, що живуть біля її кордонів. У працях Феофана «Хронограф», Маврикія «Стратегікон», Йордана «Про походження та діяння гетів» з'являються описи життя слов'янських народів.

У раннє середньовіччя регулярне дорожнє сполучення існувало завдяки римським дорогах. З IV ст. їх починають відновлювати, і вони отримують «другу життя». У Центральній Європі перша дорога державного значення була побудована між Майнцем і Кобленцем. Всю Центральну Європу перетинала ґрунтова дорога - «Виндобонская стріла» з Прибалтики до Віндобоні (Вени). По ній доставляли бурштин. Кращі дороги у Візантійській імперії були на Балканах.

Широке поширення в середні століття отримало паломництво. Покровителями паломників в середньовіччі стають волхви: Бальтазар, Мельхіор і Каспар, здійснили мандрівку для поклоніння Немовляті Ісусу. Вони стали шануватися християнами з II століття.

Мандри пілігримів в Палестину почалися вже в III - IV ст. При імператорі Костянтина були побудовані храми в Єрусалимі, зокрема Храм «Труни Господнього». Мати Костянтина, цариця Олена, здійснила мандрівку в Єрусалим, де сприяла відкриттю «Древа Хреста Господнього» в одній з печер, недалеко від Голгофи. До цього часу сходять імена таких відомих паломників, як св. Порфирія, згодом став єпископом Газским; Євсевія Кремонского; св. Ієроніма, який вивчав у Віфлеємі Святе Письмо апостола Павла; дочка Ієроніма - Євстахія зі знаменитого роду Гракхів, яка похована недалеко від місця народження Ісуса Христа.

У міру поширення християнства, в Європі все більше з'являлося бажаючих відвідати Палестину. У IV ст. паломництво в Святу Землю зробилося настільки масовим явищем, що й серед самих паломників воно часто стало сприйматися просто як «зарубіжний туризм». Вже в V ст. для паломників, які йшли з Галії, був складений маршрут, або дорожник, який служив їм путівником від берегів Рони і Дордоны до річки Йордан. У VI ст. з П'яченци здійснив мандрівку в Святу Землю св. Антонін з великою кількістю своїх шанувальників. Після цього подорожі би складений ще один дорожник - «Пьяченский дорожник», докладно описана Свята Земля.

Але в VII ст. при халіфі Омарі сталося подія, що для християн вважається найбільшим лихом з часів народження Христа. Священне місто Єрусалим був захоплений мусульманами. Досі не вщухають пристрасті на цій багатостраждальній землі.

Однак навіть і в цих умовах паломництво до святих місць тривало. Найбільш сприятливі умови для паломництва склалися в часи правління халіфа з династії Абассидів - Гаруна аль-Рашида (786 - 809). Між ним і імператором Карлом Великим (768 - 814) встановилися повні взаємної поваги відносини. Він послав Карлу Великому ключі від храму Гробу Господнього. В цей час в Єрусалимі за наказом Карла Великого був побудований спеціальний дім для прочан для паломників.

Починаючи з IX ст., паломництво стало накладатися у вигляді публічної кари і засоби до спокутування провини. А в XI ст. католицька церква замінила паломництвом церковне покаяння.

Таким чином, паломництво є однією із сторін внутрішньої мотивації туризму і близько самим природним почуттям людини, помноженим на релігійний порив. У великий пошані у паломників були св. Іларій в Пуатьє, св. Марціал у Ліможі, св. Серна в Тулузі, св. Дені в Парижі, св. Ремі в Реймсі, св. Мартін Type, яким йшли поклонятися за 200 км і більше. З часом об'єктами поклоніння паломників стають гробниці єпископів. Відомо паломництво засновника франкської держави Хлодвіга до обителі Сен-Мартен в Type в 498 р.

До «місцевим» паломницьким центрів можна віднести Гаргано, знаменитий чудесами св. Михайла, або Кассіно, прославлений св. Бенедиктом. Були свої святині і на Піренейському півострові, зайнятій маврами, куди також йшли паломники з Європи. Французький король Робер їздив у Рим поклонитися мощам св. Петра і Павла. Однієї з християнських святинь, які перебували в Галісії, була могила Святого Якова.

Паломництво породило ще один вид подорожей - мандри з місіонерськими цілями. Одним з перших місіонерів, які поширювали християнство ще в IV ст. в європейських країнах, був Мартін Турський. Почавши проповідницьку діяльність у районах північно-західної Галлії, потім він відправився в Британію. Там його діяльність була настільки успішною, що багато бритти, ставши християнами, в свою чергу зайнялися місіонерською діяльністю. Вони поширили християнство в Ірландії і далі, аж до Ісландії.

У IV - VIII ст. ірландська церква за рівнем культури займала лідируюче становище в Європі. Багато з ірландських ченців стали основними проповідниками християнства. Найбільш прославленим з них є св. Колумбан, що жив на рубежі VI - VII ст. Він знав твори Вергілія і Горація, читав Сенеку і Ювенала, але головним його бажанням було «мандрувати за Христа». Подібно Христу, він відправився в шлях з дванадцятьма товаришами-ченцями. Перший монастир був їм створений в 575 р. в пустельних Вогезах. Як місіонер він подорожував по Галлії, Алеманнии і Лангобардии, засновуючи монастирі. Найбільш відомим і великим культурним центром стає монастир недалеко від Генуї - Боббіо.

Іншим прикладом місіонерської діяльності є мандри Св. Аманда, сучасника Колумбана.

Слідом за монахами на Близький Схід проникали купці. Найбільш відомим з них був олександрійський купець Косма. У VI ст. він побував в Ефіопії, Індії та Західної Азії, за що отримав прізвисько Индокоплов, тобто «плаватель в Індію». Після повернення він написав твір «Християнська топографія Всесвіту». На перше місце Косма ставив авторитет Біблії, намагаючись узгодити дані фізичної землезнавства з вмістом Священного Писання.

Поряд з місіонерами і купцями, подорожі здійснювали пілігрими (мандрівні ченці), які переходили з одного монастиря в інший. Їх приймали скрізь і замість плати за проживання просили, щоб вони молилися за господарів. Пілігрими йшли і в Єгипет, де мандрували по пустелях поблизу древнього Мемфіса, «долучаючись» до життя знаменитих пустельників - Павла і Антонія. Але, звичайно, найпотаємнішим бажанням було відвідування Єрусалиму.

Пілігримів було настільки багато, що в другій половині VIII ст. спеціально для них були створені путівники (итинерарии). Найбільш ранній з них - «Повість Єпіфанія Агиополита про Сирії і Св. Граді». У XII ст. візантійським паломником Іваном Фокою складається ще один итинерарий під назвою «Короткий сказання про містах і країнах від Антіохії до Єрусалиму, а також Сирії, Фінікії і про святих місцях Палестини». У ньому дається опис Бейрута, Сілона, Тіра та Назарету, описуються християнські святині в долині річки Йордан і поблизу Мертвого моря. Іван Фока відвідав також Віфлеєм, Кесарію Палестинську і звідки відплив місце свого проживання острів Крит.

Але, незважаючи на розвинену систему паломництва та місіонерства в Європі, домінуюче положення в галузі подорожей і відкриттів епохи Середньовіччя належить арабським мандрівникам.

У VII ст. н.е. араби, які проживали на Аравійському півострові, завоювали величезну територію. На сході - Іранське нагір'я і Туркестан, на північ від Аравії - Месопотамію, Вірменське нагір'я і частина Кавказу, на північному заході - Сирію і Палестину, на заході - всю Північну Африку. У 711 р. араби переправилися через Гібралтар і завоювали майже весь Піренейський півострів.

Таким чином, до VIII ст. араби володіли західним, східним і південним узбережжям Середземного моря, всім узбережжям Червоного моря і Перської затоки, а також північним узбережжям Аравійського моря. Вони володіли і найважливішими сухопутними шляхами, що зв'язують Європу з Азією та Китаєм.

Одним з перших арабських мандрівників був купець з Басри Су-лейман. У 851 р. він здійснив подорож з Перської затоки через Індійський океан в Китай. Попутно він відвідав Цейлон, Суматру, і Нікобарські Андаманські острови. Під час подорожі Сулейман вів записи. Згодом ці записи були доповнені арабським географом Абу-Зейд-Гассаном і в тому вигляді збереглися до наших днів.

На початку X ст. перська письменник Ібн-Даст подорожував по Передній Азії і Східній Європі. Результати своїх мандрівок він виклав у історико-географічної енциклопедії «Книга дорогоцінних скарбів». У ній він згадує про слов'ян, описує їх побут, звичаї, звичаї. Про давніх слов'ян і русичах писав у своїй книзі «Подорож на Волгу» Ахмед-Ібн Фодлан. Він складі посольства багдадського халіфа Муктадира вирушив до волзьким булгарам з метою зміцнення їх в ісламської віри. Посольство пройшло через Іранське нагір'я і Бухару в Хорезм, перетнуло плато Устюг, Прикаспійську низовину і досягло середньої Волги поблизу гирла Ками. Ібн Фодлан свідчить, що бачив там багато російських купців. Це говорить про те, що до того часу торгові шляхи росіян купців пролягали далеко на схід.

З мандрівників першої половини X ст. можна відзначити багдадського історика і географа Масуді. До нас дійшли дві його книги: Золоті луки і алмазні розсипи» і «Повідомлення і спостереження». Він відвідав усі країни Близького і Середнього сходу, Середню Азію, Кавказ і Східну Європу, а на півдні - Східну Африку до Мадагаскару.

У середині X ст. по країнах Близького Сходу, Середньої Азії та Індії подорожував арабський письменник Істахрі, який на підставі особистих спостережень та літературних матеріалів написав «Книгу кліматів». Побував у всіх мусульманських країнах, інший арабський мандрівник Ібн-Хаукаль доповнив працю Істахрі, написавши книгу «Шляхи і царства». Послідовником Істахрі був також палестинський араб Мукаддасі (в іншому варіанті Мандиси), який 20 років мандрував по передній Азії і Північній Африці.

Відомим мандрівником у X ст. був хорезмский вчений-енциклопедист і поет Абу Рейхан Біруні (973 - 1048). Під час своїх вимушених мандрів він вивчив Іранське нагір'я і частина Центральної Азії. Не по своїй волі йому довелося супроводжувати завойовника Хорезму афганського султана Махмуда Газневі під час походу на Пенджаб. Біруні зібрав матеріали по індійській культурі і поклав їх в основу своєї великої праці про Індії, який назвав «Канон Массула». Біруні також написав книги: «Історія Індії», «Мінералогія», «Пам'ятники минулих поколінь». У своїй книзі «Ключ до астрономії» Біруні критикував думку про нерухомості Землі і висловив припущення про геліоцентричну будову світу. Він вказав на поступове виникнення різних верств земної поверхні.

Найвидатнішим арабським ученим був Ідрісі (1100 - 1166). Він відвідав Малу Азію, Англію, Францію, Іспанію, а освіту отримав у Кордові. Ідрісі був запрошений сицилійським королем Рожером II в Палермо для складання географічних карт. Протягом 15 років Ідрісі займався обробкою що доставляються йому відомостей. Підсумком роботи стали два великих твори. Перше - «Розваги истомленного в мандрівці по областях», більше відомий як «Книга Рожера», забезпечено 70 картами. Друге - «Сад приязні і розвага душі» - було забезпечено 73 картами. Під керівництвом Ідрісі у Палермо був побудований макет небесного зводу, а також земний диск з нанесеними на ньому зображеннями семи кліматів Землі. Але все це було зруйновано в 1160 р. під час заворушень.

У XIII ст. карти, складені Ідрісі, були виправлені і доповнені арабським мандрівником Ібн-аль-Варді, який написав книгу «Перлина чудес».

У XIII ст. всі географічні пізнання арабських мандрівників були узагальнені в багатотомній «Географічному словнику», створеному візантійським греком, мусульманин за віросповіданням Якутом. Він використав не тільки матеріали арабських авторів, але і візантійських християнських письменників. Багато років він жив у Старому Мерві і працював у бібліотеках цього середньовічного культурного і наукового центру.

Найвидатнішим арабським мандрівником XIV ст. був мандрівний купець Ібн Баттута (1304 - 1377). У 1325 р. він відправився з рідного міста Танжера в Олександрії. Потім він піднявся вгору по Нілу до першого порога, відвідав Сирію, Палестини, Західної Аравії та Іраку. Потім відвідав Мекку і пішов берегом на південь Ємену, а звідти морем до Мозамбікського поливу. На зворотному шляху Ібн Баттута через Занзібар морем дістався до Ормуза, побував на Бахрейнських островах і в Південному Ірані, а потім повернувся в Єгипет. З Єгипту через Сирію і Малу Азію він пройшов до міста Синопа на Чорному морі, переплив на південному березі Криму, а звідти попрямував до столиці Золотої Орди-Сарай-Берке, розташовану в низов'ях Волги, на верхній Ахтубі. Далі мандрівник пішов на північ до міста Болгар. Повернувшись в Сарай-Берке, Ібн-Баттута супроводжував татарське посольство в Константинополь. З Константинополя Ібн Бат-тута через Прикаспійську низовину і пустельне плато Устюг дійшов до міста Ургенч, а звідти в Бухару. Він відвідав Самарканд, потім повернув на південь, перетнув Амудар'ю, подолав Гіндукуш і вийшов в долину середнього Інду. Там він через Пенджаб дійшов до Делі. Ібн Баттута прожив в Індії кілька років як чиновник делійського султана. В 1342 р. він був посланий султаном у Китай, але по дорозі в Південній Індії) був пограбований. Залишившись без коштів до існування, він змушений був вступити на службу до мусульманського правителя Мальдівських островів. Роздобувши кошти, Ібн Баттута прибув на Цейлон, звідти морським шляхом відправився в Китай, побував у Пекіні. Потім знову відплив на Цейлон, звідти через Малабар, Аравію, Сирію і Єгипет в 1349 р. повернувся в Танжер.

Закінчивши свої мандри, Ібн Баттута продиктував описи своїх подорожей. За 25 років подорожей він пройшов по суші і по морю близько 120 тис. км. Книга «Подорожі Ібн Баттути» перекладена багато європейських мови. Вона містить великий історичний, географічний та етнографічний матеріал.

Таким чином, арабські вчені-мандрівники IX - XIV ст. внесли великий вклад в історію освоєння і відкриття нових земель, значно розширили уявлення античних авторів про навколишній світ, познайомивши Західну Європу з Азіатським материком, що сприяло зближенню азіатської та європейської цивілізацій.

Але арабські завоювання мали і негативний відтінок для Європи. З виникненням арабського халіфату для європейців були закриті шляхи на ринки східних і європейських країн, повністю виключалося сухопутне сполучення з Індією. Це призвело до того, що в IX ст. стався зсув торгових шляхів на північ Європи.

Найбільш відважними мореплавцями серед європейців в цей період були нормани. Норманські мореплавці були відомі під різними іменами: фризи, що жили на території сучасних Бельгії та Голландії; кельти, англосакси, франки, які жили на території сучасних Ірландії, Англії і Франції; вікінги, скандинави, остманы, нордлейды, які жили на території сучасної Фінляндії, Норвегії та Швеції; дані, аксаматы, гейды, исторлинги, що жили на території сучасної Данії, на півночі Німеччини, а також на узбережжі Балтійського моря. Нормани, тобто північні люди, було загальною назвою для цих народів. У Візантії їх називали варангами, на Русі - вярягами, а араби називали їх мадхусами, що означає «язичницькі чудовиська».

Субцивілізація норманів існувала з середини VIII до початку XII ст. Основними заняттями норманів були скотарство і рибальство. Кораблі норманів були побудовані з дубового і ялинового дерева. Їх кораблі відрізнялися від тих, які плавали по Середземному морю. Вони були з високими бортами і загостреним дном. Це були судна типу «річка - море», довжиною не більше 30 метрів, а в ширину 4,5 метра. На них нормани доходили до Константинополя. Гостродонні (кільові) кораблі норманів виробили справжню революцію в кораблебудуванні. Згодом такі судна були введені на всьому узбережжі Європи.

Але найбільше досягнення норманських мореплавців у тому, що вони ще в IX ст. досягали берегів Північної Америки. Навігаційних приладів нормани не знали. У відкритому морі вони орієнтувалися по зірках і Сонцю. Визначити своє розташування їм допомагала також глибина і температура води в океані. Крім того, вони орієнтувалися по польоту птахів. Відомо так само, що коли нормани пливли до Гренландії, вони орієнтувалися на шляху руху косяків риби - тріска і оселедця.

У 985 р. один з кораблів, керований Б'ярні, що плив з Ісландії до Гренландії, був віднесений далеко на захід, але моряки зуміли все ж припливти назад у Гренландію, де розповіли про нову чудовій землі, вкритій густими лісами. В 1000 р. Лейф Эйриксон відкрив Америку. На цей раз відкриття нових земель не було випадковим. Лейф відправився всього на одному кораблі з командою з 35 чоловік. Вони робили зупинки на півострові Лабрадор, якому дали ім'я Маркланд - «Лісова країна», і в районі острова Ньюфаундленд або Нової Англії, назвавши цю землю Вінланд - «Земля винограду». В Винланде норвежці зазимовали. Після повернення в Гренландії було вирішено колонізувати ці землі. Група переселенців, очолювана братом Лейфа Эйриксона, прибула у Вінланд і навіть оселилася в тих будинках, які вікінги собі побудували для зимівлі.

Але дружні відносини з аборигенами у переселенців не склалися. Це навіть слід з того, що вікінги назвали їх «скраелингами» - негідниками. Вікінги бігли. І хоча були зроблені ще п'ять експедицій у Вінланд, вони також закінчилися невдачею через зіткнення з індіанцями. Пам'ять про великих морських походи норманів збереглася в «Сазі про гренландцах», «Сазі про Еріка Рудого», «Сазі про Гисли» та ін.

Рухаючись на схід, нормани перетинали Балтійське море, заходили в Ризький і Фінська затоки, і по річках Східної Європи сягали Чорного моря, а звідти проникали у Візантію. У північному напрямку нормани огинали Скандинавський півострів і доходили аж до Білого моря. У західному напрямку вони першими перетнули Атлантичний океан і колонізували Ісландію.

Згідно з легендою, Ісландія була відкрита у 860 р. норвежцем Наддодом, чий корабель збився з курсу і пристав до незнайомих берегів. Незабаром тут з'являються переселенці зі Скандинавії, які вважали, що клімат південних районів Ісландії дуже схожий з кліматом їхньої батьківщини, що дозволило їм займатися добре відомими видами господарської діяльності. Колоністи не втрачали зв'язку зі Скандинавією і торгували також і з іншими народами континентальної Європи і населенням Британських островів.

У 900 р. шторм став причиною відкриття Гренландії. Корабель, очолюваний Гуннбьерном і прямує з Норвегії в Ісландію, був відкинутий до незнайомих берегів. Мореплавець не став досліджувати невідомий берег і повернувся в Норвегію. Пізніше Ерік Рудий знайшов цю країну і протягом трьох років досліджував її узбережжя. Для того щоб залучити переселенців, він навіть назвав ці не дуже привітні землі Зеленою Землею (Гренландією). У 985 р. перша партія переселенців на 25 кораблях вирушила з Ісландії на нові землі. Але лише 14 кораблів зуміли дістатися до Гренландії, решта або затонули під час шторму, чи повернули назад до Ісландії. Нащадки вікінгів були витіснені з Гренландії через майже 400 років корінними жителями цього острова - ескімосами.

Нормани зміцнилися на північних і східних берегах Британії і на сході Ірландії. На території нинішньої Франції вони закріпилися в пониззях Сени. Ця територія і до сьогоднішнього дня носить назву Нормандія.

Норманів приваблювали багаті торгові міста Європи. У той час у європейців не було регулярних армій, тому вони виявилися практично безсилими перед спустошливими набігами вікінгів. Нормани здійснювали набіги на атлантичні береги Піренейського півострова, проникали в Середземне море через Гібралтарську протоку, грабували Південної Європи і доходили до Сицилії.

Незважаючи на грабіжницький характер деяких подорожей норманів, їх відкриття та вдосконалення в морській справі надали позитивний вплив на підготовку і проведення подорожей наступних мореплавців. Крім того, вони зуміли вивести європейську торгівлю з глухого кута, що було викликано арабськими завоюваннями і захопленням арабами основних міжконтинентальних торгових шляхів.

У IX-XI ст. в Європі продовжував розвиватися паломницький туризм, який у більшою мірою здійснювався з метою замолювання гріхів. Починаючи з IX ст. паломництво стало накладатися у вигляді публічної кари і засоби ... провини. У 868 р. знатний і багатий бретонец Фротмонд, який убив свого дядька і одного з братів, був засуджений на триразове «подорож» в Святу Землю для отримання повного спокутування своїх гріхів. Римський префект Цензий, який образив самого папу в церкві Санта-Марія-Маджоре, полонивши його у вівтарі і посадивши в в'язницю, був змушений вимолювати собі прощення у підніжжя Гробу Господнього.

До знаменитих західноєвропейським прочанам XI ст. відносять Фулька Анжуйського, звинуваченого у вбивстві дружини і в інших злочинах, який три рази відвідував Святу Землю; Роберта Нормандського, батька Вільгельма Завойовника, по велінню якого був убитий його брат Річард. Після посту з молитвами, одягнені в саван паломники відвідували церкву Гробу Господнього. Цей саван зберігався ними всю життя, і, як правило, у ньому їх і ховали. Багато намагалися відвідати Віфлеєм і брали звідти з собою на батьківщину пальмову гілку.

Для прийому паломників і інших мандрівників влаштовувалися готелю - госпіталі (hospes). В XI ст. особливо славився своїм прийомом паломників, що прямують з Бургундії в Італію, монастир на горі Ценисе.

У цьому ж столітті В Іспанії для паломників створюються притулки - альберге-рії і оспиталии, де можна було не тільки відпочити, але й отримати медичну допомогу і обміняти гроші. Притулки на гірських дорогах зобов'язували їх доглядачів під час снігопаду або туману дзвонити в дзвін і навіть виступати в ролі провідників.

Особливу послугу для паломників надавав лицарський Орден госпітальєрів (іоаннітів). Він бере свій початок від госпіталю, розташованого в Єрусалимі при монастирі Діви Марії, де ще задовго до арабських завоювань брали і лікували пілігримів, які прийшли в Святу Землю. Завданням братства була допомогу прочанам і купцям, а також їх захист від розбою невірних, що викликало бойовий дух лицарів цього Ордена. Госпітальєрів була створена ціла мережа готелів по всьому Близькому Схід.

Але поступово на перше місце стали все більше висуватися військові цілі, допомога паломникам чинили лише окремі лицарі Ордена. В 1259 р. папа римський навіть спеціальним указом стверджує три виду членів Ордену: лицарі, священики і брати-госпітальєри.

Незважаючи на розвинену систему притулків та готелів, здійснювати паломництво до святим місцям стає все важче. Паломники потрапляли в Єрусалим через Ефраимские ворота, при вході з них брали подати. Перед воротами часто скупчувалися багатотисячні натовпи прочан в очікуванні багатого паломника, який зміг би сплатити за них мито. Змучені голодом і злиднями мандрівники змушені були місяцями чекати своєї години. Були випадки, коли люди вмирали у воріт Єрусалима. Але навіть ті, хто заплатив податок, не відчували себе безпеки. У місті панувала атмосфера ворожнечі і неприязні до християн. Почастішали випадки нападу на паломників, що прямують до святих місць.

В Європі забили тривогу. При масовому скупченні народу зачитувалися листа відомих паломників про становище християн і паломників з європейських країн на Близькому Сході. Нагніталася істерія. У 1095 р. папа Урбан II перед тисячною натовпом віруючих міста Clermont виголосив проповідь, яка закликала до священної війні проти невірних. Екзальтація почуттів папи римського під час цієї промови, густо пересыпаемой висловами пророків, була настільки велика, що супроводжувалася плачем і риданнями натовпу.

Так почалася епоха хрестових походів. Офіційно проголошуваними цілями хрестових походів було звільнення Святої Землі від " невірних - мусульман - і заволодіння общехристианскими святинями, відданими на «поталу» ісламу. Сам термін «хрестові походи» в той час не вживався. Він виник наприкінці XVII ст., коли придворним істориком Людовика XIV Луї Мэмбуром був написаний науковий працю, присвячений цій епосі. Він назвався «Історія хрестових походів».

Кожному, хто бажав вирушити в дорогу і постояти за своїх братів по вірі, священик видавав полотно з зображенням хреста, а одяг окроплялась святий водою. На час відсутності хрестоносців їх майно і сім'ї повинні були знаходитися під охороною церкви. Хрестоносці на час походів звільнялися від будь-яких боргових зобов'язань, а також від податей і податків. Кріпаки, побажали взяти участь у поході, звільнялися від влади своїх феодалів. Крім того, церква обіцяла відпущення гріхів усім, хто візьме хрест.

Навесні 1096 р. розпочався перший похід на Палестину. Цей похід можна розділити на дві частини. Спочатку з Північної і Середньої Франції і Західної Німеччини вирушили селяни і міські маргінали зі своїми сім'ями. Їх було близько 30 000 тис. осіб. Вони були погано або зовсім не озброєні. Це був так званий «похід бідноти». Його очолювали Петро Пустельник і жебрак лицар Вальтер Голяк. Рухалися вони добре відомим прочанам шляху - по Рейну і Дунаю. Тільки вели себе ці «паломники» як грабіжники. Масове мародерство, грабежі, налаштували проти них місцеве населення. З метою захисту своїх громадян в деяких країнах (Угорщини, візантійської Болгарії) створювалися спеціальні коридори, які не давали рухається обозу звернути з дороги.

Погана слава про таких горе-паломниках дійшла до Малої Азії, де панували турки-сельджуки. Турки дали можливість хрестоносцям дійти до міста Нікеї, і, не бажаючи наражати на небезпеку своє населення, перебили майже всіх. Лише загону в 3 000 чоловік вдалося повернутися назад.

Восени цього ж року у похід рушили добре озброєні лицарські загони. Їх ополчення складалося з чотирьох частин. На чолі рицарів Північної Франції стояв нормандський герцог Роберт; Південної Франції - граф Раймонд Тулузький; Лотарингії - герцог Готфрід Бульйонський і його брат Балдуїн; Південної Італії - Боемундом Таренский. За лицарями тяглися обози з селянами.

Весною 1097 р. ці загони з'єдналися в Константинополі. З владою і місцевими жителями хрестоносці вели себе зухвало, здійснювали грабежі і заворушення. Візантійський імператор Олексій II, з одного боку, не бажаючи сваритися з хрестоносцями, а з іншого, прагнучи захистити своїх громадян, в терміновому порядку організував переправу лицарських загонів до берегів Малої Азії.

Долаючи опір турків, хрестоносці вторглися в межі християнського вірменського князівства Кілікія. Це колишня римська провінція зі столицею містом Едесса. Незважаючи на протести з боку Візантії, хрестоносці захопили це князівство і на його території створили Эдесское графство, яке очолив Балдуїн.

У 1098 р. хрестоносці захопили місто Антіохії (нині Антакия) і створили князівство Антіохійське, на чолі якого став Боемундом Таренский.

Навесні 1099 р. хрестоносці в складі 20 тис. лицарів підійшли до Єрусалиму і після тривалої облоги взяли його штурмом.

Таким чином, до 1100 р. утворилося чотири держави хрестоносців: графство Эдесское, князівство Антіохійське, графство Триаполи, дісталася Раймонду Тулузському, і Єрусалимське королівство, на чолі якого став Готфрід Бульйонський. Три перших держави були у васальній залежності від останнього. Місцеве населення, по суті, було перетворено на кріпаків. Церква отримала величезні землі і повне звільнення від податків. Швидко нарощувалися обсяги торгівлі, в якій держави хрестоносців стали центрами транзитної торгівлі між східними країнами та Європою. Європа процвітала. Потоком ринули товари з Єгипту, Сирії, Персії, країн Аравійського півострова. Але головне - збулася вікова мрія: Єрусалим знову став християнським. Можна сказати, що це був «золотий вік» середньовічної Європи і, здавалося, вже ніхто не міг похитнути її могутність.

Але в 1144 р. емір Мосула завдав поразки хрестоносцям і захопив Эдесское князівство. Стурбовані військової активізацією мусульман, в Європі стали організовувати новий хрестовий похід.

Другий похід (1147 - 1149) очолили французький король Людовик VIII і німецький імператор Конрад III. Духовним натхненником цього походу був теолог Бернар Клервоський. В Європі був введений спеціальний податок на спорядження хрестоносців. У похід йшли і лицарі, і простий народ. Багатьох знатних лицарів супроводжували їх дружини і навіть прислуга. Самі лицарі відпливли в Константинополь на кораблях. Простолюдини змушені були добиратися у це місто з суші, і більшість з них загинуло в дорозі.

Феодали-лицарі розглядали цей похід не стільки як військову акцію, скільки як розважальний подорож. Прибувши у Константинополь, вони проводили час в пустопорожніх застіллях і розвагах і не змогли організувати серйозний наступ на Дамаск, що був метою цього походу.

У мусульман ж у цей час було створено об'єднане держава. Після падіння династії Фатимідів в Єгипті (1171) султаном став полководець Саладін, який об'єднав Єгипет, Сирію і деякі частини Месопотамії. Саладін оголосив хрестоносцям «священну війну» (газават). Його війська відбили у хрестоносців міста Сідон, Бейрут і 1187 р. захопили Єрусалим. Це послужило поштовхом до початок нового хрестового походу.

Третій похід (1189 - 1192) очолили король Англії Річард I Левове серце, французький король Філіп II і німецький імператор Фрідріх I Барбаросса.

Війська Фрідріха I рухалися по суші через Софію і Адріанополь. Потім переправилися через протоку Дарданел в Малу Азію. Там, при переправі через одну з річок, Фрідріх I потонув. Дійшовши до міста Конья (центральна частина Туреччини), лицарі повернули назад.

Війська під проводом Річарда I вирушили морем з Лондона і Дартмуда, уздовж берегів Франції, Іспанії і через Гібралтарську протоку увійшли в Середземне море. У Марселі і Генуї до них приєдналися лицарі на чолі з Філіпом II. Далі з Лігурійського моря через протоку Боніфачо їх кораблі увійшли в Тірренське море і через Мессинську протоку в Середземне море.

Лицарі Річарда I захопивши острова Крит і Родос, з'єдналися з лицарями Філіпа II у міста Акри, який узяли штурмом, і готові були іти на Єрусалим. Але, дізнавшись про те, що війська Фрідріха I повернули назад, а сам германський імператор загинув, хрестоносці відклали штурм Єрусалиму до наступного хрестового походу.

Четвертий похід (1202 - 1204). За десятиліття після третього походу в політичному житті Європи відбулися великі зміни. Великі феодали потребували переділу власності, загострилася боротьба за владу, що похитнулася віра народних мас в рятівний характер походів на Єрусалим, а самі походи ставали завойовницькими, хоча раніше проходили під прапором Христа.

Прикладом цього з'явився четвертий хрестовий похід. У ньому брали участь французькі, італійські і німецькі феодали. Організатор цього походу папа Інокентій III виступив з ініціативою відвоювати у арабів Єгипет і поділити ці землі. Кораблі з хрестоносцями мали відпливати з Венеції. Але венеціанським купцям вдалося змінити наміри хрестоносців (шляхом підкупу, обману тощо). В результаті чого хрестоносці пішли не в Єгипет, а, обігнувши Балканський півострів, пропливши через Егейське та Мармурове моря, віроломно напали на Візантію. Візантійська імперія з XI ст. була ослаблена завоюваннями турків-сельджуків, і тому не змогла чинити серйозного опору хрестоносцям. У 1204 р. хрестоносці захопили і зруйнували Константинополь. На місці Візантійської імперії хрестоносці створили Латинську імперію, Фессалийское і Ахейську князівства, а також Афинско-Фівське герцогство.

В таких умовах похід на Єрусалим ставав неактуальним. Увагу феодальної Європи переключилася на новостворені держави. Але не всі були задоволені підсумками четвертого походу. Особливе невдоволення виявляли новостворені Ордена домініканців і францисканців. Вони вважали, що феодали зганьбили благородну місію хрестових походів і наполягали на очищення від гріхів. Вони вважали, що врятувати становище може тільки невинні душі дітей. Так народилася одна з самих грандіозних і трагічних авантюр середньовіччя.

У 1212 р. відбувся так званий «дитячий хрестовий похід». Очолив його хлопчик-пастух на ім'я Стефан, яким вселили, що він посланець Бога і покликаний вести дітей-праведників, щоб відвоювати Святу Землю у мусульман. По всій Європі на заклик відгукнулося близько 50 тис. дітей. Їх збір проходив у Марселі. Звідти на кораблях їх повинні були відправити в Сирію. Але діти були обмануті работорговцами і замість Сирії їх відвезли в Єгипет, де продали на невільничих ринках.

Від такої підступності Європа прийшла в зневіру. Рух хрестоносців пішло на спад. Але агітація з боку греко-католицької церкви все ж дала свої результати. Був організований новий хрестовий похід.

П'ятий похід (1217 - 1212) очолив угорський король Андраш. Це був слабкий похід. Західноєвропейські феодали і правителі вважали угорського короля вискочкою і не надавали йому підтримки. Хрестоносці Західної Європи готували свій похід.

Шостий похід (1228 - 1229) очолив відлучений від церкви німецький імператор Фрідріх II. Дізнавшись про це, папа Григорій IX намагався заборонити цей похід. Але зупинити лицарів було вже неможливо. Тим більше, що Фрідріх II намагався спокутувати свою провину за дітей, які потрапили в рабство. Похід був досить успішним. Лицарі захопили міста в Палестині і Єгипті, повернули частину підлітків на батьківщину. Хрестоносцям вдалося взяти Єрусалим. Але особливого ентузіазму в Європі від цього не відчували. Через 15 років, у 1244 р., мусульмани знову захопили Єрусалим. І, хоча після цього хрестові походи ще здійснювалися, але вони носили вже чисто завойовницький характер.

Сьомий похід (1228 -1254) очолив французький король Людовік IX. Лицарі вирушили на завоювання узбережжя Північної Африки (територія сучасного Тунісу, Марокко та Алжиру). Похід закінчився провалом, а сам Людовик IX потрапив у полон, з якого згодом був викуплений за величезні гроші. Більш того, хрестоносці втратили всіх своїх володінь.

В 1261 р. під натиском військ візантійського імператора Михайла VIII Палеолога перестала існувати Латинська імперія хрестоносців. Візантійська імперія була відновлена, але від її колишньої величі залишилися лише спогади. В 1268 р. хрестоносці втратили Антіохію. Череда поразок змусила хрестоносців організувати новий похід.

Восьмий похід відбувся у 1270 р. Питання про відвоювання Святої Землі у невірних вже і не фігурував у числі основних завдань цього походу. Він не тільки не поліпшив становище, але приніс нові втрати. У 1289 р. хрестоносці здали місто Тріполі, а в 1291г. залишили свій останній оплот в Сирії і на всьому Близькому Сході - місто Акру. За лицарями-хрестоносцями на Сході збереглися лише острова Крит, Родос і ряд інших островів Середземного моря.

На цьому була поставлена крапка в майже трьохсотрічної епохи хрестових походів.

Але в історичному і соціальному плані хрестові походи мали і позитивні результати.

Західні європейці вперше великими масами піднялися зі своїх місць, що дало їм можливість познайомитися з невідомими їм країнами і народами. Вони частково засвоїли їх звичаї і звичаї, частково передали їм свої.

Завдяки цим походам Європа змогла познайомитися з досягненнями науки і культури арабського світу. Європейські вчені значно збагатили свої знання в області астрономії, географії, математики, хімії.

У Європі виникають університети. Першим університетом можна вважати Болонський, заснований у кінці XI ст. У 1200 р. виникає Паризький університет, який установчою грамотою Філіпа II оформляється як «Сорбонна». У XII ст. були засновані Оксфордський та Кембріджський університети в Англії, Саламанський в Іспанії і Неаполітанський в Італії.

Арабські філософи переклали на арабську мову і зберегли багато твору античних авторів, зокрема Арістотеля.

У європейській літературі стали з'являтися нові сюжети, запозичені з творів східних авторів.

Різноманітніше стала їжа. Європейці стали культивувати до цього їм невідомі рис, абрикоси, лимони, гречку, кавуни, фісташки, вживати цукор, одержуваний з цукрового очерету. До цього в Європі єдиним солодким продуктом був мед.

У XII ст. в Європі почали споруджувати вітряні млини. Хрестоносці їх побачили в Сирії. Східного походження деякі тканини, наприклад атлас, що в перекладі з арабської означає «красивий». З кінця XII ст. стали розводити поштових голубів, яких давно вже використали араби.

Хрестові походи дали значний поштовх сухопутних подорожей.

Подальший розвиток подорожей пов'язано з монгольськими завоюваннями. На початку XIII ст. монголо-татари створили величезну імперію від Дунаю до Тихого океану. В результаті монгольських завоювань були створені шляху через східну Європу Середню Азію і Китай. В європейських колах вважали, що з монголами можна не лише торгувати, але і використовувати їх як союзників у боротьбі з мусульманами під час хрестових походів.

В 1245 р. за дорученням папи Інокентія IV для встановлення дипломатичних відносин з монгольськими ханами поїхав італійський монах-францисканець Джіованні дель Плано Карпіні. Він виїхав з Ліона, де знаходилася резиденція папи. Потім пройшов через чеські та польські землі і прибув у Київ. Там він придбав хутра та інші цінні подарунки для монгольського хана. З Києва Карпіні дійшов до міста Данилова, і, переїхавши в Канів на Дніпрі, опинився у володіннях монголів.

Посольство Карпіні спочатку досягло ставки хана Батия, яка перебувала у гирлі Волги. Подарунки і зміст папської грамоти монголам сподобалися, і Карпіні було дозволено їхати в Каракорум до Великого хана Угэдэю. Але Карпіні дозволили взяти з собою тільки одного супутника - монаха-францисканця Бенедикта. Вони проїхали більше восьми тисяч кілометрів за три з половиною місяці. До моменту їх прибуття в Каракорум помер Великий хан Угэдэй. Поки посли чекали, хто стане новим великим ханом, Карпіні вів спостереження за життям і побутом монголів. В своїй знаменитій книзі «Історія монгалов» Карпіні розповідає про звичаї, звичаї, традиції цього народу, дає опис їх зовнішності і навіть чорт характеру. Через місяць Великим ханом був проголошений син Угедея Куюк. Він відкинув пропозиція послів про військовий союз і навіть пригрозив зруйнувати весь світ від Сходу до Заходу. Благополучно покинувши Каракорум, посли в 1247 р. досягли Києва, а звідти повернулися в Рим.

Через шість років після повернення Карпіні до монголам відправився францисканський чернець Гильом де Рубрук. Він був посланий Людовіком IX під час сьомого хрестового походу. Рубрук В 1253 р. відплив з Акри (тоді вона ще перебувала під владою хрестоносців) для того, щоб умовити монголів виступити проти мусульман і допомогти потерпілим поразку лицарям Людовика IX. Рубрук морем дістався до Кримського півострову. Далі на возах доїхав до Волги і за маршрутом, прокладеним Карпіні, досяг Каракоруму. Там його прийняв Великий хан Мунке, який черговий раз відкинув пропозиції європейців про якийсь союз.

Але залишений Рубруком праця - «Подорож у східні країни» дав європейцям багато цінних відомостей про життя монголів. У 1911 р. книга була перекладена на російська мова. В ній описані Астрахань, Кавказ, міста Малої Азії. Обстеживши узбережжі Каспійського моря, Рубрук визначив, що це не океанський затоку, як це вважали Геродот і Страбон, а озеро. Рубрук також обзначил на карті Центрально-Азіатське нагір'я.

З місіонерськими цілями подорожував по Азії францисканський монах з Чехії Одорико Мацюсь. Він почав мандрівку в 1316 р. від стін Константинополя. Перейшовши через Кавказ, він досяг Ірану, де відвідав древню столицю Персеполь. Потім побував у Багдаді і звідти переїхав в портове місто Ормуз і морем доплив до Бомбея. Пройшовши на південь по Малабарскому узбережжя, він відвідав острів Цейлон і Мадрас. З Мадраса він відплив на великі Зондські острови і звідти прибув в Китай. Три роки Мацюсь жив у Пекіні. Повертався мандрівник через Тибет, Афганістан, Північний Іран, Кавказ, а звідти морським шляхом до Венеції. У загальній складності його подорожі тривали 14 років, і скрізь, де бував Одорико Мацюсь, він намагався звернути місцеве населення в християнську віру. За свою місіонерську діяльність він був канонізований католицькою церквою.

І все ж самим знаменитим мандрівником Середньовіччя вважається венеціанський купець Марко Поло.

У XIII ст. В акваторії Середземного моря панували венеціанські і генуезькі купці. Саме вони намагалися скласти конкуренцію арабським купцям у боротьбі за ринки збуту Сходу, Центральної Азії і Китаю. Найбільш багатими купцями Венеції, яких за рівнем доходів можна було поставити в один ряд з дворянами, були брати Ніколо і Маффео Поло. Вони жили у Константинополі, де в той час панували венеціанські купці, з волі яких хрестоносці захопили цей місто. Звідти брати з метою встановлення нових торгових зв'язків вирушили на північно-схід, у країну татар. У 1266 р. вони прибули до хана Хубилаю, четвертого синові Чингізхана. Монголи прийняли пропозицію купців і вирішили відправити посольство, доручивши братів Поло бути його представниками перед папою Григорієм X. Венеціанці повернулися додому у 1269 р. В наступну подорож брати Поло взяли з собою сина Ніколо Марко.

Друга подорож почалося в 1271 р. з Акри. Константинополь у той час був вже відвойований у хрестоносців, і там панували візантійські та генуезькі купці - найлютіші вороги венеціанців. Далі купці дійшли до міста Лаяс (порт в Кілікії). Потім шлях їх лежав через міста Кайсерию, Сівас, Ерзінджан і Ерзерум в Малій Азії. Через Анатолію вони прибувають до підніжжя гори Арарат і далі через Мосул, Тебріз купці подорожують по містах Персії: Тавриз, Сава, Иезд, Керман. Потім із Ормуза вони мали намір відплисти на кораблі в Китай. Але кораблі їм здалися ненадійними, і вони повернули на північ у Афганістан. Потім вони перетнули Памір і спустилися на караванний шлях із Середньої Азії та Персії у Китай. Але, на відміну від першої подорожі, купці пішли не до Каракоруму, а повернули на південний захід і вийшли до Жовтої річки і дісталися до Шанду - річної ставки Великого хана Хубілая. Марко Поло поступив на службу до монгольському ханові і служив при дворі Хубілая 17 років.

У 1295 р. Марко Поло повернувся до Венеції. До цього часу ворожнеча між венеціанськими та генуезькими купцями досягла своєї межі. Це вилилося в відкрите протистояння. У 1298 р. генуезький флот напав на венеціанську республіку. Генуезці завдали венеціанцям поразку. Серед полонених венеціанців був Марко Поло. Його ув'язнили у фортеці, і там він продиктував свою книгу «Книга М. Поло про різноманітність світу», яку записав товариш по укладенню Рустичиано. У 1299 р. було укладено мир, і Марко Поло повернувся додому.

Книга Марко Поло, на думку багатьох вчених, займає виняткове місце серед творів середньовічних мандрівників і географів. У ній міститься безліч відомостей про Східній, Південній та західній Азії. М. Поло також зібрав відомості про Китаї, описав землі від Японії до Мадагаскару. У цій книзі містяться відомості навіть про країни, в яких Поло ніколи не був. Саме це дало привід деяким ученим засумніватися у достовірності матеріалів книги.

Майже одночасно з подорожжю Марко Поло проходило мандрівка двох уйгурів, уродженців Китаю - Саумы і Маркоса. Вони належали до християн несторіанської толку. Вирішивши стати пустельників, Саум і Маркос оселилися у виритій ними печері недалеко від Ханбалыка. Там і зародилася ідея дістатися до Єрусалиму.

В 1278 р. вони вирушили в дорогу. Через Східний Туркестан подорожні досягли ставки монгольського хана, від якого вони отримали охоронну грамоту, яка давала право безперешкодного проїзду по всій середній Азії. Далі були міста Ургенч, Хорезм і Хорасан. Після нетривалого відпочинку мандрівники перетнули перську область Азербайджану і досягли Багдада. У 1280 р. Маркос і Саум в Багдаді були проголошені керівниками несторіанської церкви в Китаї. Пізніше Маркос став патріархом несторіанської церкви.

В цей час монгольський хан Аргун задумав похід на Палестину і Сирію, і вирішив направити посла до візантійцям і Західним європейцям, щоб заручитися їх допомогою. Таким послом був призначений Саум. У 1287 р. посольство перетнуло Чорне море і досягла Константинополя. Далі посольство вирушило у Неаполь, Рим, Геную і Париж. З Парижа посольство вирушило в Бордо, а звідти до Риму. Після десятирічних мандрів у 1288 р. Саум повернувся у ставку монгольського хана. Там він склав замітки про свої подорожі. Нотатки ці лягли в основу книги «Історія мар Ябалахи III і раббан Саумы».

У Середньовіччі рух народів відбувалося не тільки з заходу на схід, але і зі сходу на захід. Чималий внесок в освоєння нових країн і територій внесли мандрівники середньовічного Китаю, праці яких використовували європейські вчені. Наприклад, А. Гумбольт у книзі «Центральна Азія», К. Ріттер в книзі «Порівняльне землеволодіння Азії» та інші.

Починаючи з IV ст. нашої ери, у Китаї отримує поширення буддизм. Це пов'язано з розширенням культурних зв'язків Китаю з Індією. З Китаю в Індію направляються паломники, що прокладають шляхи до буддійських святинь. Найвидатнішим з них був Фа Сянь.

У 339 р. він відправився з рідного міста Сіань на північний захід через Лісове плато і далі уздовж південного краю піщаних пустель північнозахідного Китаю. Перебравшись через кілька гірських хребтів і пройшовши пустелю Гобі, мандрівник досяг озера Лоб-Нор. Звідти Фа Сянь попрямував на північний захід, перейшов Тянь-Шань і досяг річки Або (поблизу сучасної кордону Китаю з Росією). Далі він прибув у Хотанское царство, де жили татари-буддисти. Там Фа Сянь був присутній на урочистому буддистському святі, який згодом барвисто описав у своїй книзі. Потім мандрівник вирушив у Східний Афганістан, де відвідав і описав величезні буддійські статуї, витесані в скелі.

Переправившись через гори Східного Афганістану, Фа Сянь прибув у Північну Індію. Дослідивши витоки річки Інд, він прибув в Пешавар, розташований між Кабулом і Індії. Потім переправився через хребет Гіндукуш і прийшов в Пенджаб, і у 414 р. морським шляхом повернувся на батьківщину.

В Індії Фа Сянь збирав легенди і оповіді про Будду, вів спостереження за природою, людьми, їх звичаями і вдачами. Всі свої знання Фа Сянь виклав у книзі «Опис Буддійських держав». В ній описано понад 30 держав Центральної Азії і Індії, узагальнено історичні, географічні та етнографічні відомості про цих державах.

Через два століття після Фа Сяня в Індії здійснив подорож представник східного буддизму Сюань Цзан. В 626 р. він вийшов з Сіаня і першу частину шляху пройшов по дорозі, якої дотримувався його попередник. З міста Аньси Сюань Цзан попрямував до Тянь-Шаню і дійшов до озера Лоб-Нор. Потім мандрівник повернув на північний захід і, перебравшись через перевал Бедель (4 284 м), попрямував на середньоазіатську територію. Він пройшов по берегах Іссик-Куля, побував в Чуйській долині, Чимкенті, Ташкенті і Самарканді. Далі він пройшов на південний схід до гирла річки Вахш і недалеко від її впадіння в Пяндж вступив на територію Афганістану. Мандрівник перетнув східну його частину через Кун-днз, Чарікар, Джелалабад і вийшов до індійського міста Пешавар.

Сюань Цзан мандрував по Індії близько 17 років. На зворотному шляху він знову відвідав Афганістан і вийшов в Синьцзян по долині Пянджа, уздовж південної окраїни Паміру. Через Ташкурган, Кашгар і Каргалык він попрямував в Хотан і далі на схід до озера Лоб-Нор.

У 648 р. Сюань Цзан написав свій знаменитий працю «Записки про країни Заходу», увійшов у скарбницю китайської літератури. Книга відрізняється багатством фактичних даних з історії та географії східних країн. У VIII ст. вона кілька разів перевидавалася на європейських мовах.

Таким чином, завдяки мандрівникам і дослідникам Середньовіччя було досліджено величезний простір-від Норвегії до Китаю.

Вивчено берега Атлантичного океану, Середземного і Червоного морів, Індійського океану і Китайського моря. Мандрівники проникали у внутрішні області різних країн - від Єгипту до Ефіопії, від Малої Азії до Кавказу, від Індії і Китаю до Монголії. Кораблі добре орієнтувалися в режимі вітрів, з'явилися навігаційні прилади, що дозволяло вже впевнено пускатися в далекі плавання і створювало перспективу для нових відкриттів.
 
Тема 3. Мандрівництво та гостинність в Україні (ІХ – початок ХІХ століть)
3.1. Образи України в творах іноземних мандрівників 
Україна очима іноземних мандрівників
Передумови виникнення туризму складалися ще в глибоку давнину. Утворення перших держав Стародавнього світу (І тисячоліття до н.е.) сприяло розвитку культурного обміну і торговельних зв'язків між народами, що, в свою чергу, потребувало достовірних і докладних даних про країни, їх населення та звичаї.

Відомо, що перші подорожі здійснювалися ще за часів античності заради торгівлі, завоювань та з релігійними цілями.

Ще за 3 тис. років до н. є. давні єгиптяни плавали Нілом, перевозячи величезні брили для зведення славнозвісних пірамід. У часи Римської імперії, за 200 років до початку н. е., римляни подорожували на кораблях, конях, у колісницях і пішки, завойовуючи інші землі. Багаті римляни подорожували до Єгипту і Греції, де їх приваблювали місця поклоніння богам та морські курорти. Римські "туристи" цікавилися місцевою історією й релігією, відвідували грецькі храми в Афінах. Достовірно відомо, що вони, як і сучасні туристи, відвідували Єгипет, щоб побачити піраміди.

І в період середньовіччя мільйони людей здійснювали подорожі. Релігійні переконання спонукали їх долати довгий шлях до святинь: мусульман - до Мекки, християн - до Єрусалима.

Своєрідним "туризмом" можна вважати й хрестові походи, що тривали впродовж 200 років у XI -XIII ст. Адже десятки тисяч європейців познайомилися з Середнім Сходом та його культурою. Це сприяло піднесенню як торгівлі, так і готельної справи та подорожей.

Великі географічні відкриття середини XV - початку XVI ст., пов'язані з іменами Христофора Колумба, Васко да Гами, Амеріго Веспуччі, Фернана Магеллана, були виявом одвічного прагнення людини пізнати Землю, її найвіддаленіші куточки, довідатись про народи, що її населяють, їх життя, побут, культуру.

У XVI ст. з розвитком продуктивних сил, зміцненням зв'язків між окремими країнами, континентами мандрівництво, метою якого було пізнання світу, значно поширилося і стало прообразом майбутнього туризму, зокрема його пізнавальної функції.

З часом подорожі набували і оздоровчих функцій. Ще французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо у 60-х pp. XVIII ст., викладаючи свої погляди на виховання в романі "Еміль", наголошував на необхідності подорожей, організованих походів з метою фізичного вдосконалення молоді. А наприкінці XVIII ст. туристські подорожі стали складовою виховного процесу в багатьох школах та інших навчальних закладах країн Західної Європи.

Природно, подорожі, що здійснювались до XIX ст., не можна вважати туризмом у сучасному розумінні. Можна говорити лише про прообраз туризму. Сучасний туризм зі своєю структурою, матеріально-технічною базою, методами роботи і органами управління почав складатися тільки в XIX ст.

З розвитком індустріального суспільства, поліпшенням шляхів сполучення, появою залізничного транспорту та пароплавства туризм піднімається на вищий щабель: у другій половині XIX ст. в багатьох країнах Європи виникають самодіяльні туристські організації - клуби, товариства. Вони розробляють туристські маршрути, дбають про забезпечення туристів місцями відпочинку, сервісом під час подорожей. Це знаменує початок формування туристської галузі. Перший такий клуб виник у Великій Британії в 1857 p., потім в Австрії (1862 p.), Італії, Швейцарії (1863 p.), Німеччині (1869 p.), згодом у Франції, Росії та інших країнах.

Справжнім зоряним часом для туризму стало XX ст., особливо його друга половина. Саме тоді туризм увійшов у повсякденне життя сотень мільйонів людей на планеті. Попит на туристські послуги стимулював швидкий розвиток туристської галузі у багатьох країнах. До бюджетів країн з розгалуженою інфраструктурою залучалися величезні валютні надходження, було створено багато робочих місць у сфері обслуговування туристів. Усе це сприяло економічному піднесенню країн, для яких туризм став одним з головних джерел прибутку.

Крім того, у XX ст. туризм набув величезного значення і як соціально-культурне явище. За допомогою подорожей, мандрівок, походів та екскурсій рідною землею люди краще пізнають свій край, його особливості, пам'ятки історії тощо. Міжнародний туризм, що приваблює мільйони людей (у 2000 р. на планеті подорожувало 700 млн чол.) не тільки підносить їхній культурний рівень, а й сприяє налагодженню взаєморозуміння і довіри між країнами та народами, допомагає їм жити в мирі й злагоді. Туризм став одним з проявів способу життя цілих суспільних верств у розвинених країнах світу.

Туризм в Україні пройшов ті самі етапи розвитку, що й у країнах Європи. Прототипом його також було мандрівництво. Причому українськими землями подорожували як іноземці, так і вітчизняні шанувальники старовини, діячі культури та ін.

З найдавніших часів територію України постійно відвідували іноземні мандрівники, які в письмовій формі оприлюднювали цінні відомості про народи, що населяли її територію. Цікаві факти містяться, зокрема, в працях античних авторів. Наприклад, у дослідженні визначного давньогрецького історика Геродота (бл. 484 - бл. 420 pp. до н. є.) "Скіфія", яка є 4-ю частиною його 9-томної "Історії", знаходимо описи північнопричорноморських степів України, населених на ті часи скіфами: "їхній край - це добре наводнена трав'яниста рівнина, а рік пливе через нього набагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Найвизначнішими з них, що доступні для морських кораблів, є: Істр (Дунай), що має п'ять гирл, за ними Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Борисфен (Дніпро), ... Танаїс (Дон)...".

Велику літературну спадщину, зокрема з географії, залишив давньогрецький географ та історик Страбон, який жив на межі нашої ери (64 р. до н. є. - 23 р. н. е.). У своїй 17-томній праці "Географія" він на основі власних спостережень і літературних джерел наводить цікаві історико-географічні матеріали щодо розселення племен Північного та Східного Причорномор'я, особливостей розвитку їх господарства, побуту, культури, зв'язків з давньогрецькими містами тощо (11 - 14 томи).

Визначними географами античного світу були також давньогрецький мандрівний лікар, родоначальник медицини Гіппократ (460 - 377 pp. до н. е.), який описав свої враження від подорожей, у тому числі південною частиною сучасної території України, в праці "Про повітря, воду та місцевість", грек Птолемей (бл. 90 - бл. 160 pp.), римський натураліст Пліній Старший (23 - 79 pp.), які залишили свої описи Південної України, та багато інших. Цікаві відомості про Боспорську державу знаходимо в творах римського історика і політичного діяча Публія Корнелія Таціта (бл. 55 - бл. 120 pp.) "Історія" (14 книг), "Аннали" (16 книг).

Витоки вітчизняного туризму простежуються вже за часів утворення та існування першої давньоруської держави "Руська земля". Писемні джерела свідчать, що Русь X- XI ст. підтримувала широкі й багатогранні зв'язки з багатьма країнами світу: Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами і народами.

У літописах Київської Русі, Галицько-Волинському, українських літописах XIV -XVII ст., козацьких літописах XVII -XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час подорожували Україною, відчувається неабиякий інтерес до її території, кліматичних умов, побуту, культурних пам'яток тощо.

Наприклад, у Руському літописі знаходимо відомий запис про заснування Києва (друга половина V (?) - перша половина VI ст. (?)): "Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, - бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, - то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому - Щек, а третьому - Хорив, і сестра їх Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів (Андріївський узвіз - Авт.), а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив - на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоревицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом".

Далі наводимо запис 1259 р. із Галицько-Волинського літопису, де вперше згадується засноване в 1256 р. м. Львів: "Данило ж і Василько (галицькі князі - Авт.) все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Однак прилучилося ото за гріхи [наші] загорітися Холмові - полум'я було таке, що зо всієї землі [Холмської] заграву [було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум'я".

Описи подорожей Україною та вражень про наш народ дають величезний і цінний матеріал щодо географічних, побутових, економічних особливостей країни у найрізноманітніших галузях краєзнавства.

До більш пізніх описів слов'янських земель, зокрема України, належать арабські, автори яких цікавилися географічними подробицями, побутом сусідніх народів, торговельними шляхами. Цю інформацію вони збирали від своїх купців, що їздили в торговельних справах до Києва та інших міст Русі, або зустрічали в різних країнах світу українських купців. Ці відомості здебільшого уривчасті, однобічні й стосуються переважно тих сторін життя та звичаїв, які здавалися їм найбільш дивними. Меншою мірою вміщено подробиці географічні та етнографічні. Однак відомості арабських письменників цінні тим, що поповнюють давню історію України (до IX ст.) деякими деталями.

Інформацію про слов'ян і Русь-Україну містять твори арабських письменників VIII -IX ст. Серед них - арабський письменник перського походження Ібн-Хордадбег ("Книга шляхів для пізнання держав", написана в 60 - 70 pp. IX ст.).

Дуже цікава "Книга" арабського історика й письменника Ахмеда Ібн-Фадлана, - члена посольства халіфа Муктадира до приволзьких булгар, написана в 20-х pp. X ст. У ній автор згадує Київ.

Аль-Масуді, який багато подорожував різними країнами, у своїх працях 20 - 50 pp. X ст. наводить докладніші географічні та етнографічні відомості. Щодо слов'ян він зазначає, що "вони поділяються на багато народів і деякі з них - християни... і ті, що поклоняються сонцю".

Описи Аль-Масуді свідчать про велику розгалуженість окремих слов'янських народів, містять дані про їх чисельність, державну організацію і культуру ще з дохристиянських часів.

У творі "Книга добрих скарбів", що написана в першій половині Хет. Ібн-Дастом, вперше зустрічаємо відомості про таку традиційну рису українського народу, як гостинність: "Гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити і утискати таких людей".

Одним з останніх арабських письменників, який подав докладні відомості про наші землі, був Ібн-Хаукаль, купець з Мосула, що мандрував світом упродовж 30 років і створив близько 70-х pp. X ст. "Книгу шляхів і держав".

Візантійські джерела VI -X ст. стосуються переважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями дохристиянських часів. Найвідоміші серед них твори Прокопія Кесарійського (друга половина VI ст.), патріарха Фотія (IX ст.), імператора Константина Порфирородного (X ст.), який у своєму творі в розділі "Про Русь..." подає докладний опис подорожі русинів човнами по Дніпру, Дніпрових порогах і узбережжям Чорного моря до Царгорода (Константинополя).

Відомості про Україну епохи Київської Русі в західноєвропейських джерелах з'являються ще рідко. На відміну від арабських, вони більше уваги приділяли матеріальному боку життя, їх дивувало багатство землі, пишність княжого побуту, розміри столиці - Києва.

Мало приваблювала мандрівників територія України в часи татарської навали (XIII ст.). Більше їх стало з'являтися в XV, ще більше - в XVI ст.

Серед перших європейських мандрівників по Україні був Бруно з Кверфурта (Німеччина), що побував у Києві у Володимира Великого. В його листі до імператора Генріха II, написаному близько 1008 p., згадується "князь Русів, великий і багатий володар".

Докладнішою є хроніка про українську землю Тітмара, єпископа Мерзебурзького (X -XI ст.): "Місто Київ дуже сильне... У великім цім місті, столиці королівства, є більш як 400 церков і 8 ринків, люду незчисленна сила...".

Папський легат до Золотої Орди Джованні де Пляно Карпіні писав, що в 1246 р. мандрував через "Русію" і двічі побував у Києві: "Кияни, довідавшись про наш приїзд, збіглися до нас усі з радістю і вітали нас... Так само приймали нас по цілій Русі, Польщі і Богемії. Данило (галицький князь. - Авт.) і його брат Василько зробили для нас бенкет і проти нашої волі гостили нас у себе днів з вісім".

Віллєм Рубрук з Брабанту, посол до Золотої Орди від французького короля Людовіка IX, в 1252 р. їхав через Крим, Перекоп і Донщину. Він зазначає, що тоді на Кримському узбережжі від Судака до Херсонеса було 40 укріплених міст і що майже в кожному розмовляли іншою мовою. Описує він і великі солоні озера Криму, звідки сіль вивозилася на все узбережжя Чорного моря.

У XV -XVI ст. про Україну дедалі частіше починають писати різні мандрівники, що подорожували із Західної та Південної Європи на Схід. Це були переважно італійці, які взагалі багато мандрували світом. Деякі з них підтримували спеціальні зв'язки з Чорноморським узбережжям, де вже з XII ст. було багато генуезьких і венеціанських колоній. Здебільшого ці мандрівники перетинали Крим і причорноморські землі й лише зрідка - центральну Україну. Незважаючи на це, спогади цих мандрівників для нас також цінні.

Жільбер де Лянуа, посол Франції, Англії і Бургундії, в 1412 і 1421 pp. був у Польщі, Литві та Україні. У своїх спогадах він описує подорож у 1421 р, коли побував у Судовій Вишні, Львові, Белзі, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Крем'янці, крім того, був у Білгороді (Бессарабія), Малій Татарії (Степова Україна) і в Кафі (Феодосія). Про Кам'янець-Подільський він пише як про "прегарно розташоване місто".

У 1437 р. відбулася подорож посла Венеціанської Республіки Амброзіо Контаріні до перського шаха. Він їхав через Німеччину, Польщу, Україну, Литву, Крим, Грузію. Повертаючись до Венеції через Москву, він відвідав Луцьк, Житомир, Білгородку, Київ, Черкаси.

До початку XVI ст. належать "записки" С. Герберштейна, відомого дипломата, "вірного служителя-дорадника чотирьох цісарів". Описуючи географічне положення України, автор "Записок" наводить інформацію про Дніпро, Дністер і Дон. З-поміж міст згадує Стародуб, Брянськ, Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль, Київ, Канів, Черкаси, Берестє, подає також деякі відомості про чорноморські степи, Крим і Кубань.

Особливо цікавим є щоденник подорожі Михалона Литвина, литовського дипломата в Кримському ханстві, який у 1550 р. подорожував Україною й зібрав цінні відомості про Київ, особливо багато - про ґрунти й природні багатства Київщини та всього Придніпров'я.

Посол німецького імператора Рудольфа II до козаків Еріх Лясота був одним з перших іноземців, що залишив цікаві спогади про свою подорож на Запорізьку Січ улітку 1594 р. У його спогадах зафіксовано відомості про міста, через які він подорожував, - Львів, Почаїв, Прилуки, Кам'янець-Подільський, Київ, Переяслав.

Французи, німці, італійці, англійці, шотландці, датчани, шведи, голландці, сирійці, які вперше вступають на українську землю за часів Козацької держави, зазвичай описують Україну в прихильних тонах, нерідко із захопленням, і відзначають привабливі риси українців.

Одним з найдокладніших описів України цих часів є щоденник подорожі Павла Алеппського, який подорожував Україною в 1654 і 1656 pp. разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм III. Україну він змальовує із захватом, як "прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен".

Переконливим доказом інтересу до України є інформація, зафіксована в "Описі України" французького військового інженера Гійома Боплана (XVII ст.). Не випадково книгу Боплана відкриває опис Києва, який автор по праву називає "одним із найдавніших міст Європи". Адже це був споконвічний економічний, політичний, культурний центр українських земель. Надзвичайно колоритно, емоційно й з цікавими подробицями описано побут і звичаї українців.

В "Описі України" чимало місця відведено природно-географічним умовам Середнього Подніпров'я і Криму (географічне середовище, природа, кліматичні умови).

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який неодноразово подорожував українськими землями, залишив цікаві описи своїх вражень. Вони не тільки розкривають власне процес подорожування у XVII ст., а й є цінним джерелом відомостей з історії України тієї доби. Щоденник подорожей Вердума - фоліант обсягом 508 сторінок. Нас у цьому "Щоденнику" передусім цікавлять відомості про подорожі його автора Українок), зокрема Волинню та Поділлям, на початку 70-х pp. XVII ст.

Загалом Вердум здійснив по Україні чотири окремі подорожі. Перші дві були нетривалими. Половину грудня 1670 р. Вердум роз'їжджав навколо Львова, а потім через Жовкву повернувся назад, до Польщі. В квітні того самого року він здійснив тижневу поїздку через Яворів до Янова. Третя подорож, уже в складі військової експедиції, тривала з 11 липня до ЗО серпня 1671 р. і пролягала Галичиною та Поділлям. Почалась вона у Львові і закінчилася в м. Барі, де Вердум провів увесь вересень. З 4 листопада мандрівник знову вирушив у поїздку, що тривала без перерви понад п'ять місяців і закінчилася у Львові 20 лютого 1672 р. Провівши у Львові два місяці, Вердум залишив Україну. Отже, всі його подорожі проходили на території сучасних Львівської, Тернопільської, Рівненської, Хмельницької, Івано-Франківської, Вінницької областей. Саме для західноукраїнського регіону "Щоденник" Ульріха фон Вердума є незамінним джерелом з історії міст і сіл. Він може використовуватися істориками, краєзнавцями, упорядниками туристських маршрутів, екскурсоводами.

Велику історичну цінність мають спогади датського посла в Росії Юля Юста, який у 1711 р. проїхав через усю Україну. Посол з особливою приємністю пише, що всюди в Україні його вітали, пригощали й виявляли особливу увагу не тільки в містах, а й у селах.

Не менш цікавою, ніж згадуваний вже твір Боплана, є праця французького дипломата XVIII ст. Жана-Бенуа Шерера "Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії". Про краєзнавчий характер матеріалів переконливо свідчать навіть назви розділів книги: "Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення"; "Опис течії Дніпра від річки Самари до міст Очакова та Кінбурна" (нині Миколаївська обл. - Авт.); "Річки, укріплені міста та пороги, що існують на Дніпрі від гирла Самари до Очакова"; "Риба, яка водиться в Малоросії"; "Тварини, що водяться на берегах Дніпра"; "Птахи, що водяться поблизу Дніпра".

Отже, історія подорожей іноземних мандрівників є переконливим підтвердженням прояву неабиякого інтересу до України з боку багатьох держав і народів Європи та Азії, а описи цих подорожей вміщують неоціненні відомості про географічні, історичні особливості нашої країни в різні історичні епохи.
Внесок українців у географічні дослідження земної кулі
Мандрівники з України в своїх прагненнях пізнати світ відвідували країни Західної Європи, Близького Сходу. Українські купці вирушали на пошуки нових торговельних шляхів, вступали в контакти з іншими народами й країнами. А військові дружини київських князів регулярно здійснювали завойовницькі походи на сусідні території.

Першою українською жінкою-мандрівницею можна вважати княгиню Ольгу, котра, як відомо, не тільки особисто об'їхала всю територію Київської Русі, а й побувала в гостях у візантійського імператора в Константинополі.

У духовному житті давньої України найважливішою подією було запровадження християнства. Віруючі люди, відвідуючи церкву, слухали на проповідях про життя Ісуса Христа, святу землю, святі місця. Згодом у багатьох з них з'являлась зацікавленість і потреба їх відвідати. Побожних людей, які подорожували до святих місць, називали пілігримами, странниками, богомольцями, прочанами, паломниками.

Першим мандрівником-паломником слід назвати Св. Антонія з Чернігівщини, засновника Києво-Печерського монастиря. На Схід він ходив двічі. Вперше, як зазначається в "Повісті временних літ", - за князювання Володимира Святославича. "Не в довгому часі знайшовся якийсь чоловік, мирянин з міста Любеча, котрий поклав собі на думку іти у світ прочанином. І подався він у грецьку землю, на гору Афон".

Вдруге Св. Антоній ходив на Схід у роки княжіння Святополка Володимировича на знак протесту проти вбивства ним братів Бориса та Гліба. "Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу Гору"...

Історичні джерела повідомляють ще про трьох київських першопрохідців, які в XI -XII ст. подорожували на Схід, до святих місць: ігумена Дмитріївського монастиря Варлаама (м. Київ), ігумена Ніфонта (Волинського), інока Київського Печерського монастиря Єфрема.

Першим українським паломником, який залишив опис своєї подорожі до Святої Землі - Єрусалима, був ігумен одного з монастирів Чернігівщини Данило. У відомому творі "Житие и хождение Данила Руския земли игумена" Данило Паломник описав свою подорож, яку здійснив у 1106 - 1108 pp. Свої записки він збагачує не лише сакральною інформацією, а й надзвичайно цінним і цікавим матеріалом географічного, історичного, етнографічного змісту, моментами спілкування, які засвідчують повагу приймаючої сторони до "руських паломників" і гордість паломників за "свою Руську землю". Мабуть, завдяки цьому патріотизму та свіжому й різнобарвному колориту "Житие и хождение..." Данила було перекладене грецькою, німецькою, французькою мовами.

На українській землі, за давніми літописами і хроніками, побувало багато прочан зі Сходу і Заходу, яких приваблювала велич Києво-Печерської і Почаївської лавр, Київської Софії, культурних і сакральних пам'яток інших регіонів України.

Безперечно, сміливим і відважним мандрівником був український козак Яків Малик, що в середині XVI ст. дістався до Індії, де став великим візиром Гуджарата і збудував там фортецю в ренесансному стилі. 

Перші подорожі вітчизняних та іноземних мандрівників, паломництво віруючих людей, зростаючий потяг до знань у XVII -XIX ст. зумовили появу на українських землях визначних всесвітньо відомих мандрівників: землепрохідця Василя Григоровича-Барського, видатного українського письменника-гуманіста, філософа, мислителя, просвітителя й педагога Г. С Сковороди, дослідника і етнографа Миколи Миклухо-Маклая та багатьох інших співвітчизників, які вписали золоті сторінки в історію становлення туризму в Україні.

Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Серед них особливе місце посідає мандрівник і письменник світового значення Василь Григорович-Барський.

Народився Василь Григорович-Барський (псевдоніми - Альбов, Плака, Київський, Рос) 1701 р. в Києві в родині небагатого купця. Григоровичі, котрі походили з подільського містечка Бара, жили спочатку на Печерській слобідці, а потім переселилися на Поділ. Тут у ті часи зосереджувалося ремісниче й торгове життя міста. Крім того, сюди тягнулося студентство з усього слов'янського світу - до знаменитої Києво-Могилянської академії, що здавна славилася своїми професорами та випускниками. В такому середовищі зростав Василь.

Початкову освіту він здобув удома. Читати й писати його навчив батько, а потім у академії йому було найнято учителя. Як згадував пізніше його молодший брат Іван, видатний архітектор XVIII ст., Василь з дитинства був "допитливий" та "мав охоту бачити чужі країни". Здобуті в домашніх умовах знання не задовольняли допитливого юнака, і 1715 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. Цей навчальний заклад у першій половині XVIII ст. продовжував відігравати роль провідного наукового та культурного осередку в Україні.

На двадцять третьому році життя Василь змушений був залишити академію. І причиною була, очевидно, не тільки недуга. За всіх позитивних рис у викладанні й змісті навчальних дисциплін академія не була позбавлена схоластичних методів навчання, а це не задовольняло розум живий, активний, пошуковий.

Палке бажання побачити світ, відкрити його для себе, почерпнути нові знання, вигострити розум - це були не другорядні мотиви, якими керувався Григорович-Барський, вирушаючи в мандри. Щоправда, форму подорожі йому довелося вигадувати, як кажуть, на ходу - це було паломництво до святих місць. Однак існує докорінна відмінність В. Григоровича-Барського від усіх попередніх українських пілігримів. Опис святих місць у його творі - це лише частина великої за обсягом розповіді про країни та міста Європи, Близького Сходу, Єгипту, де довелося побувати мандрівникові за двадцять чотири роки.

Яка інформація міститься в подорожньому щоденнику Барського? З нього можна найдокладніше довідатись, як люди з невеликими статками подорожували у XVIII ст. Ми дізнаємося про добре організовану систему притулків для подорожніх у європейських містах, про монастирі

та Інші релігійні заклади, які допомагали православним прочанам на Балканах і в Греції, а також про Караванні маршрути Близького Сходу. Слід зазначити, що за тієї доби великого значення набувала звичайна гостинність, яку виявляла переважна маса простолюду і якої так потребували зморені подорожні. Барський описує ще й значення та типи подорожніх документів, а також способи, Вдаючись до Яких міста й містечка звичайно контролювали тих, хто заходив у їхні мури.

Барський ретельно описав, додаючи до описів ілюстрації, кожне Велике містом куди він заходив, звертаючи особливу увагу на архітектурні пам'ятки, фортифікаційні споруди і, звичайно, храми та Церкви, Крім того, він придивлявся до базарів, водопостачання, вуличного освітлення, а також вбрання місцевих мешканців, Він не раз відзначав культурні характеристики населення й подавав розлогі екскурси в історію різних етнічних груп, як-от, скажімо, венеціанських греків, євреїв у Салоніках або єрусалимських арабів. Зрозуміло Барського цікавила передусім релігія, зокрема православ'я, тому він намагався відвідати та описати кожне місце, пов'язане з історією раннього християнства (див. додаток 1). А втім, він був критичним та об'єктивним спостерігачем і відзначав, що обожнювані кістки Святого Миколая поблизу Барі - ймовірно, Мармурові копії, й висловлював сумнів щодо справжності "священного вогню" на місці Христової гробниці в Єрусалимі. На останніх етапах своїх мандрів Барський, зосередившись на Вивченні грецької мови, Подав неоціненну картину діяльності різноманітних грецьких шкіл, що під Османським ярмом зберігали грецьку культуру.

Особливо цікаві ті місця щоденника Барського, де йдеться про самого автора. Перед нами постає типовий образ людини, яка могла сформуватись у Київській академії на Початку XVIII ст. Цей портрет зачаровує і вражає читача. Найбільше враження справляють невситимий потяг Барського до знань, його невтомна допитливість. Засвоєні в Академії знання спонукали його розум до розвою, а незалежність і Наполегливість, із якими він утверджує власні погляди, просто дивовижні. Захоплює нас і сила його характеру. Барський мав слабке здоров'я й часто нездужав. Однак, прямуючи до своєї мети, йшов пішки день у день, рік у рік, подолав тисячі миль під палючим сонцем і серед дошкульного холоду, часто э обмаллю грошей та харчів, нехтуючи всіма труднощами й перешкодами, що знеохотили б тих, хто був багатший, мав міцніше здоров'я і більше зв'язків, ніж він. Присвятивши життя пізнанню, дослідженням Та спостереженням, Барський був цілковито позбавлений потягу до збагачення. Його найдорожчим скарбом були подорожній щоденник і кілька дорогих йому книжок, що лежали в торбі за плечима. Він вочевидь цінував не так речі, ж спостереження, розуміння і знання. В цьому він був трохи схожий на Сковороду. І, нарешті, Барський був патріотом. Десятками років живши далеко від рідного краю, він повсякчас думав, як поділитися всім побаченим, пережитим і засвоєним із земляками. Захоплюючись іншими країнами, Григорович-Барський був переконаний, що "нема кращої землі, ніж Руська". З гордістю він підписувався під малюнками - "Василій Рос", підкреслюючи своє походження.

Процес творення "Мандрів" розтягнутий у часі: перші нотатки зроблено влітку 1723 p., останні датовано 1744 р. Мандрівник побував майже в усіх відомих місцях, пов'язаних з біблійною і світською історією Середземномор'я та Близького Сходу.

Записки, які вів В. Григорович-Барський понад два десятиліття під час своїх мандрів по світу, відобразили еволюцію його поглядів та світовідчуття. Перші сторінки "Мандрів" писала людина, яка прагнула знань, нових вражень про природу, людську спільноту, але її досвід був надто малий, а уявлення про світ недостатні. Останні сторінки творила вже рука мудреця, до якого досвід прийшов у гірких стражданнях, що супроводжували його у нелегких дорогах. Із записок довідуємося, як він з допитливого юнака перетворюється на вченого нового часу, котрому притаманні риси вдумливого підходу до інтелектуальних надбань попереднього часу, уважного дослідження явищ і фактів дійсності.

Початок твору нагадує подорожній щоденник, для якого характерні короткі нотатки й послідовна хронологічність як основа розповіді. Надалі (в міру нагромадження знань, вражень і життєвого досвіду) твір відзначається докладністю описів, стилістичною різноманітністю, співіснуванням художнього та наукового стилів, продуманою композицією. Автор подає описи найвідоміших святинь Сходу в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі, біля Мертвого моря й Тиверіадського озера, на горі Фавор, на Синаї. Географічні, історичні, етнографічні та археологічні нотатки в "Мандрах" своєрідно переплітаються з розповідями про монастирі, храми, культові обряди, притулки для прочан, мощі, чудотворні ікони. Відвідавши всі найвідоміші місця, пов'язані з історією християнства, мандрівник описав їх значно докладніше й повніше, ніж його попередники.

Свої нотатки В. Григорович-Барський завершує описом афонських монастирів. Це був жовтень 1744 р. Йому залишалось іще відміряти свою останню дорогу - до Вітчизни, до Києва. Жити залишалось рівно три роки. Як вони пройшли?

Наступні два роки В. Григорович-Барський подорожував Грецією, побував в Афінах, на острові Крит, про що свідчать зроблені там малюнки (див. додаток 1). Сподіваючись нарешті повернутися в Україну, він дістався до Константинополя, аби знайти там підтримку в тодішнього російського посла О. А. Вишнякова, який досить прихильно ставився до мандрівника і сприяв його творчій роботі. Проте вже не застав його живого, а з новим послом А. І. Неплюєвим спільної мови не знайшов. Отже, зібравшись із силами, вклавши в торбу рукопис і книги, В. Григорович-Барський квапливо покинув столицю Туреччини і вирушив до рідної землі.

Лист антіохійського патріарха Сильвестра наздогнав Григоровича-Барського вже в Києві, звідки й була написана відповідь, де мандрівник намагається дати оцінку тодішнім подіям. "Коли я помилився, як це властиво людині, - пише він у вересні 1747 p., - прошу вибачення... Я в той час, бачивши, що мене долає хвороба, а з другого боку переслідують грізні й страшні послання (можливо, це були погрози російського посла, який вимагав повернення В. Григоровича-Барського до Константинополя. - Авт.), від горя й сум'яття не розбирав, що писав (очевидно, В. Григорович-Барський має на увазі якийсь свій попередній лист патріархові. - Авт.).

Тому я не заїхав у Ясси, а прямо поїхав у Могилів, де проходить границя Ляхії (Польщі), і звідти в Київ, бажаючи живим дістатися до батьківщини моєї, однак прибув я в неї 5 вересня, ні живий, ні мертвий, і лежу, змучений, жалюгідним трупом, як у Бухаресті, й гірше, і лікарям віддаю свої гроші на лікування, і більше суму завдала хвороба моя рідним і друзям, аніж радості - моє прибуття".

З цього листа стає зрозуміло, що осінь 1746 р. і зиму 1747 р. В. Григорович-Барський пробув у Бухаресті, де тяжко захворів. Лише восени 1747 р. він повернувся до батьківської оселі.

В одному з документів, виданому Григоровичу-Барському на острові Кіпрі у 1737 р. і принесеному ним у Київ, описано зовнішність мандрівника: "Василій Григорович чернець зросту високого, обличчям смуглявий, очі світло-карі, брови густі, чорні, зрослися разом". Подібний, але набагато виразніший опис, зроблений його братом Іваном, подав В. Рубан у передмові до першого видання записок: "Зросту високого, волосся на голові й бороді чорне, без усякої сивини, обличчям смуглявий, тілом дорідний, брови чорні, високі, великі й майже разом зійшлися, очі гострі, карі, ніс короткий; як одягом, так і вимовою та статурою схожий був на грека". Вказано тут і на те, що В. Григорович-Барський "вдачі веселої та жартівливої, цікавиться всякими науками й мистецтвами, а найбільше малюванням".

Тяжка хвороба не дозволила В. Григоровичу-Барському ні розпочати викладацьку діяльність, ані впорядкувати свої записи. Лише місяць прожив він у Києві і 7 жовтня 1747 р. помер.

Могила українського мандрівника не збереглася, як і весь Братський монастир (зруйнований 1935 p.).

Після смерті Барського рукопис його щоденника кілька років лежав у його матері та брата Івана, відомого на той час архітектора. Подорожі та пригоди Василя Барського породили велику зацікавленість, і з оригіналу щоденника було зроблено численні копії, що розійшлися по всій Україні. Десь після 1750 р. одна з них потрапила до бібліотеки Симона Тодорського, колишнього професора класичних мов у Київській академії, який запрошував Барського викладати. Тодорський, що згодом став архієпископом псковським, 1754 р. помер, а всі його книжки, зокрема й рукопис Барського, перейшли до міської бібліотеки. Цей рукопис якимось чином повернувся назад в Україну і зрештою опинився в бібліотеці Одеського товариства історії старожитностей. Є свідчення, ніби Олексій Розумовський в останні роки життя мав намір опублікувати подорожній щоденник Варського, але помер, так і не здійснивши свого задуму. У 1771 р. Цей рукопис потрапив до рук Василя Рубана, письменника та історика консервативних поглядів, ревно відданого цареві. Нещадно вилучивши з рукопису все, як казав сам Рубан, "зайве", він 1778 р. опублікував його в Санкт-Петербурзі. Книжка зацікавила читачів, і згодом вийшло ще кілька її видань. Приблизно через століття щоденником Варського зацікавився відомий російський археограф М. П. Барсуков. Він із високим професіоналізмом підготував нове ілюстроване 4-томне видання, яке вийшло у 1885-1887 pp. Дослідивши оригінал рукопису, Барсуков виявив недоліки Рубанового видання: перші 14 сторінок і Ще 20 інших сторінок авторського тексту були вилучені й замінені витягами, написаними іншою рукою. Видання Барсукова, який послідовно дотримувався оригіналу, і досі залишається найавторитетнішим.

У 2000 р. на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань у Києві видавництвом "Основи" в перекладі з давньоукраїнської Петра Білоуса видано "Мандри по святих місцях Сходу з 1723 По 1747 рік" Василя Григоровича-Барського. Книгу перекладено за виданням "Странствованія Василья Григоровича-Барскаго по Святымъ Мъстамъ Востока съ 1723 по 1747 г. Изданы Православными Палестинскимъ обществомъ по подлинной рукописи подъ редакціей Николая Барсукова. С. Петербургъ, 1885-1887".

Оригінал рукопису В. Григоровича-Барського, Який вважали втраченим, зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського в Києві.

Відомим дослідником країн Близького Сходу Та Аравії був ще один наш співвітчизник - граф Вацлав Ржевусъкий. За його ініціативи на початку 1815 р. розпочалася експедиція до Близького Сходу та Аравії. Понад два роки Ржевуськйй подорожував цими краями, намагаючись всюди жити відповідно До звичаїв тих країн, де він перебував. Ржевуський навіть поголив собі голову й одягався за східним зразком. У 1817 р. він повернувся на батьківщину. Одразу після його повернення побачили світ праці зі сходознавства, Де автор детально описує свої мандрівки по аравійських степах.

Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Одним з організаторів і керівників першої російської навколосвітньої експедиції на кораблях "Надія" і "Нева" був Юрій Федорович Лисянський (1773-1837) родом з Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці "Подорож навколо світу на кораблі "Нева" в 1803-1806 роках", зібрав великий етнографічний матеріал на Гаваях, Алясці, в Китаї, склав карти цих регіонів.

Вагомий внесок у Дослідження Центральної Азії вніс правнук запорізького козака Паровальськото - Микола Миколайович Пржевальський (1839-1888), який очолював 5 експедицій. У результаті його досліджень на карті Центральної Азії з'явилися гірські хребти Алтин-Таг, Гумбольдта, Руський, Колумба, Пржевальського та ін. Відкрив 218 нових видів флори.

Визначним українським мандрівником і вченим був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888) - правнук хорунжого Запорізького війська Миклухи. Він здійснив 10 подорожей до Нової Гвінеї, Філіппін, Малакки, Австралії, Меланезії, Мікронезії; є автором понад 160 наукових праць з антропології, географії, етнографії, зібрав велику і оригінальну колекцію.

Загалом можна стверджувати, що в результаті подорожей і мандрівок вітчизняних та іноземних мандрівників було зібрано величезний матеріал з географії та історії як українських, так і інших земель земної кулі, на основі якого в Україні у другій половині XIX ст. почав розвиватись туризм.
Історія розвитку готельної сфери в Україні
Перші заклади гостинності на території України виникають у ХІІ-ХШ ст., у період економічного та політичного розвитку Київської Русі. Вигідне географічне положення Київської Русі на перехресті торгових шляхів, культурні та релігійні зв'язки з країнами Середземномор'я, Балтики, Західної Європи зумовлюють розбудову міст та появу спеціалізованих закладів розміщення.
Суттєвим фактором формування інфраструктури гостинності на Русі були риси слов'янського темпераменту, особлива увага до гостей, створення для них комфортних умов при розміщенні, забезпечення їх їжею. Ставлення з повагою до гостей заповідає синам в "Поучений" київський князь Володимир Мономах, оскільки ці люди "мимоходячи рознесуть по світу добру або лиху вість". Прийом іноземних гостей київськими князями найчастіше здійснювався у літніх резиденціях, серед яких найбільш відомими були Красний двір Володимира Великого на Печерську та Вишгород біля Києва.
Серед перших закладів гостинності у Київській Русі були постоялі двори, розташовані один від одного на відстані кінного переходу, які тут називались "ямами". З розвитком поштового сполучення у XV ст. постоялі двори створюються біля поштових станцій, підпорядкованих Ямському наказу. У великих містах виникають гостинні двори, що характеризуються вищим комфортом у порівнянні з постоялими дворами. їхніми послугами користувались головним чином купці, державні службовці, для яких були створені умови для проведення комерційних операцій - у структурі виділялись крамниці, торгові ряди, складські приміщення. Гостинні двори були небагаточисельними, проте виділялися значними розмірами, ізольованістю та самобутністю, особливо щодо розселення іноземців за національною ознакою. Ззовні гостинні двори часто огороджувались оборонними стінами, баштами, з декількома в'їзними воротами.
На чумацьких та торгових шляхах України послуги гостинності надавали корчми, що торгували хмільними напоями, були місцем зупинки для подорожніх, місцем розваг. Корчми в окремих регіонах називались також "шинком", "корчмою-заїздом", характеризуються давньою історією, відомі ще з часів Київської Русі.
В плануванні корчма найчастіше складалась з двох чітко розділених частин: приміщення для харчування і ночівлі. У приміщенні для харчування виділялось два приміщення: в одному був шинок з прилавками, в другому - один або декілька масивних столів, де відвідувачі могли відпочивати і розважатись.
У містечках і великих селах, на узбіччі доріг, були корчми із заїздами. У плануванні цього типу корчми посередині фасадної стіни був в'їзд у формі брами у підсіння (коридор), що проходив через усю будівлю. По боках розташовувались кімнати для приїжджих, корчма і житло корчмаря.
Суспільні процеси Середньовіччя, характерні для Європи, не могли не позначитись на території України, що характеризувалась подібними релігійними тенденціями. Паломництво до відомих релігійних центрів Близького Сходу, а також сформовані в Середні віки центри паломництва в Україні, насамперед Києво-Печерська та Почаївська лаври, вплинули на розвиток сфери гостинності. Паломникам в Україні приділялась особлива увага - вони користувались значною повагою, було за честь прийняти прочан на ночівлю та нагодувати. Біля великих центрів паломництва - монастирів та храмів завжди можна було знайти притулок у звичайному або спеціалізованому житловому приміщенні - церковному гостинному дворі. Митрополит Євген Волховитинов в описі Києво-Печерської лаври зазначає: "За південною огорожею стіною, через дорогу, знаходиться лаврський готель для притулку усім дорожнім, особливо бідним богомольцям, що існує на цьому місці ще з часів преподобного Феодосія (XVII ст.). У 1829 та 1830 рр. замість дерев'яного готелю спорудили кам'яний у два яруси під залізним дахом з кухнею поблизу нього...".
В період XVIII ст., після остаточного приєднання України до Російської імперії, починається будівництво поштового тракту від Москви до Києва з поштовими дворами та станціями, що одночасно виконували функції закладів розміщення.
Помітний розвиток готельної сфери в Україні починається лише в другій половині XIX ст. і пов'язується насамперед з Києвом та іншими великими містами.
Поштовхом розбудови готелів було відкриття у 1889 р. регулярного залізничного сполучення, що зумовлює збільшення кількості подорожуючих, які прибували у Київ. До відкриття залізниці у Києві помітно виділявся "Зелений готель", побудований у 1803-1805 рр., що належав Печерській Лаврі і був найбільш відомим у 50-х роках XIX ст. (сьогодні житловий будинок на вул. Московській, 30).
"Зелений готель" складався з одного 4-поверхового і трьох 2-поверхових корпусів розташованих поза межами монастиря у Гостинно-лаврському провулку на місці "страннопріімніци" для бідних, заснованої ще преподобним Феодосієм [91, с. 40].
У середині XIX ст. у готелі нараховувалось 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат окрім кількох невеликих будинків та тимчасових споруд для прочан. Проживання у готелі забезпечувалось безплатно впродовж двох тижнів, послуги з харчування були платними, наприклад порція страви коштувала 20-25 коп. Один з його корпусів займала лікарня для прочан з жіночим і чоловічим відділеннями, на 40 ліжок в кожному. Щорічно готель відвідувало до 85 тис. осіб. Утримувався готель на кошти меценатів - графині Орлової та Турчанінової.
До 1880 р. у Києві нараховувалось 15 готелів. Більшість закладів розміщення окрім харчування надавала послуги з доставки пасажирів та багажу кінними екіпажами і готельними омнібусами. Упродовж наступних 20-и років у центральній частині міста, головним чином в районі Хрещатика та прилеглих вулиць, було побудовано 64 нових готелі, найбільше за всю історію міста.
Заклади розміщення Києва початку XX ст. згідно розташування і категорії клієнтів, які обслуговувались, умовно можна поділити на чотири категорії: фешенебельні, готелі середнього класу, готелі розміщені поруч з вокзалом і мебльовані кімнати, "подвір'я", постоялі двори.
Фешенебельні готелі розташовувались у центрі міста і пропонували у свій час послуги світового рівня: розкішні ресторани з європейською кухнею, на десерт подавались екзотичні фрукти. Готелі мали своїх представників на вокзалі та власні омнібуси, у кожному номері був телефон, центральне парове опалення, ванна, електричне освітлення та інші необхідні зручності цього часу. Обслуговування у готелях забезпечував спеціально підготовлений персонал, у підборі якого до уваги приймалась культура мовлення, володіння принаймні російською та французькою мовами. Серед розкішних готелів початку XX ст. виділялись "Європейський", найстаріший у Києві та з найкращим рестораном у місті, "Гранд-Отель", "Конти-ненталь", "Отель-Савой".
Готелі середнього класу орієнтувались на менш заможних клієнтів, вони розташовувались на центральних вулицях, вимощених бруківкою, обладнаних електричним освітленням, біля готелів були спеціально обладнані стоянки для екіпажів.
Перед Першою світовою війною у Києві нараховувалось близько 80 таких готелів. Серед готелів цієї категорії найбільш відомими вважалися готель "Австрія", "Англія", "Брістоль", "Версаль", "Марсель" та ін., назва яких відображала географію всієї Європи.
Особливістю готелів середнього класу початку минулого століття була достатньо висока якість обслуговування. У готелі новоприбулого клієнта обов'язково відвідував власник закладу, дякував йому за вибір саме цього закладу, цікавився в гостя про зауваження або побажання щодо роботи готелю. Підготовлений персонал ретельно і швидко виконував побажання гостей.
Обладнання номерів здійснювалось згідно європейських стандартів, для цього часто запрошувались майстри з Німеччини і Франції. У номери подавалась гаряча вода, для ароматизації приміщень використовувались різні запашні трави, у більшості готелів надавались послуги лазні, ванни, при великих готелях працювали магазини.
Типовим для готелів цього часу були послуги комісіонерів-посильних, які виконували дрібні доручення: доставку листів, посилок, квітів, наймання візника та ін. Утримувались комісіонери окремими конторами, що знаходились неподалік великих готелів. У Києві працювало дві таких контори - Мировича і Шпигановича, що розташовувались на Хрещатику. Вартість послуги комісіонера становила від 10 до 50 коп. незалежно від відстані.
В кінці XIX ст. у Києві відомо про функціонування чотирьох готелів, які розташовувались біля вокзалу і орієнтувались на обслуговування клієнтів, які прибували залізничним транспортом. Всі готелі цього типу були збудовані упродовж 1880-1890 рр. і знаходились на вулиці Базарній.
Мебльовані кімнати - один з найпоширеніших типів невеликих засобів розміщення, розташованих у будинках житлового типу, що за помірну ціну надавали послуги, які за рівнем якості не поступались першокласним готелям. Ці заклади розташовувались у всіх районах міст, найчастіше у найбільш людних. Мебльовані кімнати були оптимальними у співвідношенні ціна - якість для осіб, які зупинялись у містах на тривалий термін, окрім проживання тут надавались послуги "самовара і прислуги".
Окрім Києва активно розвивалась інфраструктура гостинності в інших великих містах України - Одесі, Харкові, Ялті.
В Одесі значний розвиток інфраструктури гостинності пов'язувався з важливим транспортним значенням цього міста - відомого морського порту, а також значним рекреаційно-туристичними ресурсами. Готелі розміщувались головним чином в центрі міста, біля морського вокзалу на Приморському бульварі, на вулиці Пушкінській, що з'єднувала морський і залізничний вокзали. До Першої світової війни в місті діяло 34 готелі і 6 постоялих дворів. Найбільш відомими були готелі "Лондонський" (збудований 1899 р.), "Брістоль" (1899 р.), "Пасаж" (1898 р.).
В Ялті перший готель "Ялта" побудований в 60-х роках XIX ст. ( у 1906 р. перейменований у "Брістоль"). Активна розбудова інфраструктури туризму - фешенебельних готелів, ресторанів, санаторіїв здійснюється наприкінці XIX ст. У 1875 р. побудований великий фешенебельний готель "Росія" (сьогодні готель "Таврида"). У 1915 р. в Ялті діяло 14 готелів на 800 місць, 3 приватних санаторії, 5 пансіонатів.
Перед Першою світовою війною в Криму функціонувало 43 готелі, 18 санаторіїв та 16 пансіонатів. Особливо високим комфортом виділялись готелі "Росія" у Ялті (150 номерів), готель "Дюльбер" в Євпаторії прирівнювався до кращих європейських готелів. Окрім високої якості обслуговування готелі побудовані в кінці XIX на початку XX ст. характеризувались оригінальністю архітектури, зручним плануванням.
Окрім дорогих готелів, пансіонатів, санаторіїв, приватних дач для розміщення рекреантів в Криму використовувалась значна кількість малопридатних для проживання невеликих будинків, побудованих з легких матеріалів.
У Східній Галичині, що входила в склад Австро-Угорщини, у другій половині XIX - початку XX ст. сфера гостинності характеризувалась особливо високим розвитком. Майже у кожному містечку були невеликі готелі, ресторани, кав'ярні. Загалом у 1902 р. у Галичині (Східна і Західна разом) нараховувалось 935 готелів, середня зайнятість у яких становила три особи на один готель. Готелі, у яких працювало більше 20 осіб становили лише 0,5 % від загальної кількості засобів гостинності.
Більшість готелів характеризувались низьким рівнем комфорту - скромним оформленням інтер'єру, відсутнім водопроводом, каналізацією. Ця категорія готелів розраховувалась на клієнтів із низьким матеріальним достатком, комерційних агентів. На цьому фоні контрастували великі та поодинокі малі готелі з дорогим оздобленням інтер'єру, розкішними меблями, вишколеною обслугою, комунальними зручностями. Такі готелі відповідали тогочасному стилю фешенебельних європейських готелів. Великі дорогі готелі надавали послуги ресторану, кав'ярні, лазні, душу, тому проживання могли собі забезпечити лише особливо багаті клієнти.
У Східній Галичині на загальному фоні щодо кількості готелів, в тому числі фешенебельних, виділявся Львів. На початку XX ст. у Львові нараховувалось 48 готелів, для порівняння у Варшаві - 32, Кракові - лише 18.
Найбільш відомими готелями Львова були "Жорж", заснований у 1796 р. і в час заснування називався "De La Rus". Згодом готель було перейменовано за іменем одного із засновників Жоржа Гофмана. До послуг клієнтів були 93 номера: 32 - апартаменти з лазничками, центральне опалення, у номерах тепла і холодна вода, телефон. Ціна визначалась обладнанням номера і становила від 6 злот. - одномісний номер до 24 злот. - двомісний номер з ванною. До послуг клієнтів були фешенебельний ресторан, кав'ярня, у мармуровій залі щовечора грав оркестр.
Серед інших відомих готелів Львова виділявся "Англійський готель" (1840 р.), містив 100 номерів. У 1888 р. будівлю готелю розібрано і заклад переміщено на вул. Карла Людвіка № 21 (сьогодні проспект Свободи).
Готель "Гранд" відкритий у 1893 р. - один з найбільш розкішних у місті. Готель містив 48 номерів, ресторан, виділявся оригінальною архітектурою, інтер'єр виконано в необароковому стилі.
Серед інших львівських готелів, що виділялись комфортом на фоні готельних підприємств міста - "Народна Гостиниця" (1906 р.), заснована відомим культурним діячем, архітектором Василем Нагірним; "Європейський" - один з найстаріших у Львові, відкритий у 1804 р., "Краківський", "Французький", "Центральний".
Значного поширення у Галичині набули пансіонати - мебльовані кімнати, створені на зразок західноєвропейських і розраховані на тривале перебування гостей. Пансіонати були меншими за розмірами щодо готелів, характеризувались сімейним затишком, надавались окремо кімнати для сну, їдальня і салон були спільними.
Таким чином, мережа готельних закладів в Україні інтенсивно розширюється лише в кінці XIX ст. Цьому сприяло економічне зростання, розвиток транспортної інфраструктури, піднесення просвітництва в Україні, широкі зв'язки з європейськими державами. Важлива риса в організації сфери гостинності пов'язувалась з високою якістю обслуговування, що відповідала світовим стандартам, водночас висока ціна послуг була доступною насамперед для осіб високого матеріального достатку. У XIX ст. помітним є поділ закладів на категорії щодо рівня і ціни послуг, окрім розкішних готелів розвивалась мережа закладів гостинності зорієнтована на осіб різного матеріального достатку.
В період між Першою і Другою світовими війнами у розвитку готельної сфери відбулися суттєві зміни. В межах Радянської України здійснюється націоналізація готельних підприємств і створюється єдина державна система управління готельним господарством. Відсутність досвіду управління зумовлює стихійний характер її розвитку, постійну зміну організаційних центрів управління. Несприятливими для готельного господарства були складні соціально-побутові умови в країні, що зумовили зменшення готельних підприємств за рахунок їхнього перепрофілювання у житлові будівлі та приміщення різних організацій. Лише у другій половині 30-х років XX ст. ситуація змінюється. У великих містах будуються нові і передаються у використання за призначенням окремі готелі. Зокрема, у Києві було передано у використання 10 готелів із загальним номерним фондом 649 номерів (готелі "Франсуа", "Ермітаж", "Червоний Київ", "Імперіаль", "Інтернаціональ", "Гранд-Готель", "Пегас"). У 1937 р., згідно програми "Про генеральний план реконструкції столиці України" було збудовано готель "Москва" [89, с. 65].
В межах Західної України, що перебувала в складі Польщі, Чехословаччини та Румунії, готельні підприємства знаходились у приватному володінні, що сприяло кращому матеріальному забезпеченню, організації обслуговування. Суттєвою рисою готельної сфери була доволі чисельна мережа невеликих закладів, зорієнтованих на обслуговування різних категорій населення.
Активізація подорожей, яким надавалось значної уваги інтелігенцією краю, утворення краєзнавчо-туристських товариств "Плай" та "Чорногора", спортивних організацій, популяризація піших подорожей та розвиток лижного спорту у Карпатах, зумовлює появу тут невеликих готелів, туристських притулків та домівок, у курортних центрах - вілл відомих людей.
В період після Другої світової війни, особливо "хрущовської відлиги" спостерігалось пожвавлення туризму, міжнародних зв'язків СРСР. Зростаючі обсяги туризму зумовили розширення туристичної інфраструктури - будівництво нових готелів, мотелів, кемпінгів. У Києві у 1964 р. побудований найкращий на цей час готель "Дніпро", біля Києва на Житомирській трасі у 1965 р. відкрито мотель-кемпінг "Пролісок" та ін. Для потреб міжнародного туризму, розвиток якого відновлює акціонерне товариство "Інтурист", у 1972 р. у великих містах СРСР споруджено 40 туристських об'єктів і передано значну кількість функціональних готелів - у Києві "Ермітаж" (сьогодні "Інтурист"), Львові - "Жорж", Одесі - "Красная", Ялті - "Ореанда" і "Таврида" - побудовані в кінці XIX ст.
У 70-х роках стрімкий розвиток міжнародного туризму зумовлює розширення його матеріально-технічної бази. Були побудовані нові готелі мережі підприємств міжнародного туризму "Інтурист" - у Києві - "Либідь" і "Братислава", Харкові "Інтурист", "Мир", мотель "Дружба", Львові - "Дністер", Ужгороді - "Закарпаття", Одесі - "Чорне море", Запоріжжі - "Запоріжжя", Полтаві - мотель "Інтурист" та ін. Загальний готельний фонд "Інтуриста" в Україні на початку 1980-х років становив 10096 місць [91, с. 88].
Для потреб внутрішнього туризму інфраструктура розміщення особливо швидко зростає у 70-х - першій половині 80-х років. За рахунок державного фінансування станом на 1983 р. в Україні було відкрито 25 готелів, 75 турбаз, 4 туристських комплекси, 11 притулків, 6 кемпінгів, 36 стоянок і наметових притулків. Впродовж 1986-1990 рр. фінансування, що забезпечувала Центральна рада по туризму та екскурсіях ВЦРПС, зумовлює збільшення кількість місць у готелях, туристських комплексах, базах і кемпінгах ще на 40 тис.
 
Тема 4. Зародження організованого туризму на території України (середина ХІХ – початок ХХ століть)
4.1. Виникнення в Україні перших туристських організацій 
Виникнення в Україні перших туристських організацій
Розширення торговельних та культурних зв'язків, географічні відкриття зумовили подальше зростання мобільності населення, що, в свою чергу, сприяло пізнанню людством навколишнього світу.

З розвитком у XIX ст. індустріального суспільства, появою залізничного транспорту та пароплавства створюються сприятливі умови для перетворення стихійного мандрівництва на організований туризм.

У 1816 р. на Рейн вийшов перший пароплав - "Принц Орлеанський". Перший поїзд на паровій тязі з'явився у Великій Британії в 1825 р. У 1883 р. почав здійснювати рейси відомий "Східний експрес", який вирушав з Парижа, огинав Альпи з півночі й прямував до Константинополя. Завдяки новим транспортним засобам подорожі ставали доступнішими.

Як відомо, Велика Британія була однією з перших країн, у яких перемогла буржуазна революція і почав розвиватися капіталізм. Не дивно, що саме тут виникли перші туристські організації, які згодом поширили свою діяльність за межі країни.

Слова "туризм", "турист" з'явилися в англійській мові на початку XIX ст. Вебстерський словник англійської мови тлумачить tourist як "той, хто здійснює поїздку заради власного задоволення або розширення культурного кругозору" (one who makes a tour for pleasure or culture).

Прийнято вважати, що початок розвитку сучасного туризму датується 1841 р., коли Томас Кук організував першу туристську поїздку для 570 членів товариства тверезості з Лейстера до Лафборо.

Т. Кук активно використовував можливості, пов'язані з появою залізниць, зростанням "рухливості" населення. У 1851 р. він організував поїздку 165 тис. чоловік на Першу міжнародну промислову виставку до Лондона.

Уже в 1854 р. у Великій Британії вийшов у світ перший довідник, що містив відомості про 8 тисяч готелів. У 1855 р. Т. Кук організував першу закордонну поїздку туристів на Всесвітню виставку в Парижі, а з наступного року - до інших європейських держав, 3 1866 р. він почав відправляти на круїзних суднах групи англійських туристів до США, а в 1882 р. відбулася перша навколосвітня подорож Т. Кука. Ім'я цієї людини золотими літерами вписане в історію світового туризму. Слід зазначити, що очолювана Т. Куком туристська організація приділяла турпоїздкам значну увагу. її діяльність не обмежувалася тільки укладанням договорів із залізничними й пароплавними компаніями, готелями та ресторанами. Вона уважно вивчала попит, складала маршрути поїздок і програми перебування туристів, тобто, висловлюючись сучасною мовою, займалася маркетингом і менеджментом туризму.

Слідом за Куком туристичні фірми й агентства почали з'являтися у Франції, Італії, Швейцарії та інших європейських країнах.

Виникнення перших туристських організацій в Україні також припало на цей період.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українські землі залишалися розподіленими поміж двома імперськими державами - Російською та Австро-Угорською. Тому історичні процеси формування туристської галузі в Україні нерозривно пов'язані з історією Росії і Австро-Угорщини. Визначальними на території Східної (Російської) України, що зазнала в ті часи значного індустріального піднесення, були активізація туристського руху та здійснення перших кроків до його організації.

У 1885 р. в Петербурзі організовується перше в Росії "Підприємство для громадських подорожей в усі країни світу" Леопольда Ліпсона. Воно поклало початок бурхливому розвитку екскурсійної діяльності. Виникло Товариство аматорів природознавства з філіями в Петербурзі, Москві, Казані та інших містах імперії. Значної популярності набув гірський туризм. У 1890 р. в Одесі було створено Кримський гірський клуб з філіями в Ялті та Севастополі.

З'явилися перші спеціалізовані журнали "Екскурсійний вісник", "Шкільні екскурсії і шкільний музей", "Російський екскурсант", які можна було придбати в Києві, Одесі, Харкові та інших містах України. Виходили вони, природно, російською мовою, оскільки видавалися в столиці Російської імперії.

У 1895 р. в Петербурзі організовується Російський туринг-клуб (товариство велосипедистів-туристів), який у 1901 р. був перетворений на Російське товариство туристів (РТТ), що мало свої відділення і на території України - у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Одесі та деяких інших містах. У перші ж роки своєї діяльності РТТ вступило до Міжнародної ліги туристських товариств.

Того ж 1901 р. у Росії створюється Російське гірське товариство. Воно мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Владикавказі, П'ятигорську, Сочі, Алма-Аті. Засновниками товариства були всесвітньо відомі вчені Д. І. Анучин, В. І. Вернадський, І. В. Мушкетов, П. П. Семенов-Тян-Шанський, Б. Ш. Федченко. У роботі товариства брав активну участь письменник В. О. Гіляровський, географи Ю. М. Шокальський, В. Є. Щуровський та інші вчені-ентузіасти. Товариство ставило перед собою мету - розвиток туризму в Росії, пробудження інтересу до її пізнання як у Росії, так і за кордоном.

Проте Російське товариство туристів і Російське гірське товариство не стали масовими туристськими організаціями. Російське гірське товариство, що об'єднувало у 1901 р. 50 фундаторів, змогло довести число своїх членів лише до 132 чоловік.

За статутом Російського товариства туристів його членами не могли бути учні й нижні чини. Як і туристські поїздки, товариство було недоступне простому люду. РТТ організовувало поїздки по країні і за кордон. До 1914 р. РТТ налічувало близько 50 тис. членів, переважно представників заможних класів. Незважаючи на це, в 1916 р. поліція закрила його на тій підставі, що воно нібито завдавало шкоди підвалинам царської монархії.
Рекреаційне освоєння Криму
З другої половини XIX ст. починається і формування в Україні туристських регіонів. Цілком природно, що першим таким регіоном був Крим.

У 1783 р. півострів Крим став складовою частиною Російської імперії. Царський уряд щедро роздавав землі поміщикам і чиновникам, зобов'язуючи заселяти їх кріпаками з центральних і українських губерній. Згодом було дозволено прописувати селян-кріпаків. Крім того, запрошували й іноземних поселенців. Першими були німці й болгари. Так, у 1841 р. у Сімферопольському і Феодосійському повітах налічувалося 10 іноземних колоній - 3969 чоловік. Усім без винятку надавалися пільги - звільнення від усяких податків і повинностей на 8-10 років, позичка на переїзд і великі (до 50 десятин на сім'ю) ділянки землі. До 1802 р. поміщикам було роздано 350 тис. десятин землі. Крім того, йшло самозахоплення вільних ділянок і скуповування селянських наділів. Зрештою, в 1816 р. вийшов Указ про припинення продажу землі за низькими цінами.

Політика уряду, спрямована на прискорене господарське освоєння краю, виправдала себе. За короткий час набули розвитку й піднесення багато галузей сільського господарства і промисловості. У степових районах вирощували зернові. Одержали значні грошові кредити й зниження податків вівчарі. Вже в 1850 р. у краї діяло 12 сукняних підприємств.

З 1785 р. до Криму запрошуються найкращі спеціалісти-виноградарі, виписуються елітні сорти лоз. Для осіб, що займаються виноградарством, передаються в безоплатне користування і навіть в особисте, "потомственное", володіння державні землі. А для підготовки вітчизняних фахівців - виноградарів, садівників, виноробів у 1804 р. в Судаку відкривається училище, у 1812 р. створюється Нікітський ботанічний сад і пізніше - Магарацьке училище виноробства.

У 1848 р. площу в 5137 десятин було засаджено 28,5 млн виноградних кущів, з урожаю яких виробляли 716 тис. цебер вина (у 1895 р. у Криму виробляли вже 1 млн цебер вина). Свіжі й сушені фрукти, тютюн, соляні промисли - усе сприяло розквіту краю. Тільки червоної риби в 1849 р. було добуто 12,5 тис. пудів. Фахівці з Голландії навчали місцевих рибалок засолюванню риби за "голландським способом".

З 1824 по 1848 p. прокладається гірське шосе, аз 1861 р. уже йде і залізничне будівництво.

Усе це створювало передумови для "курортного" освоєння краю.

Особливо привабливою тут була розмаїтість кліматичних зон: помірно континентальний клімат степового Криму з його невисокою вологістю; гірський Крим з яскраво вираженими кліматичними поясами; субтропічний, середземноморського типу клімат Південного берега з тривалою сухою осінню та зоною ультрафіолетового комфорту.

Крім того, понад 100 джерел мінеральних вод, численні грязьові озера, величезна кількість винограду - усе це сприяло популяризації півострова.

Початок курортного будівництва припав на 70-ті pp. минулого століття. За ініціативою земств, лікарських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкриватися санаторії вздовж усього узбережжя.

Аристократія і велика буржуазія обрали для палаців і дач головним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон.

Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3000 місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особливості забудови міст, організації відпочинку та лікування.

Непомітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 рибальських будиночків, поступово стає центром усього узбережжя. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832 - 1837 pp. гравійної дороги Алушта - Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. 17 вересня 1837 р. імператор Микола І надав поселенню Ялта статус міста.

Герб міста Ялта з'явився в 1845 р.: на блакитному фоні, що символізував море, розміщувались навхрест дві золоті гілки - лаврова й виноградна.

У 1843 р. затверджується проект забудови нової частини міста, автором якого був архітектор Ешшман. Починається будівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приватних дач і лікарень. Ялта стає гомінким буржуазно-аристократичним курортом. Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С. П. Боткін. За його рекомендацією представники царської династії Романових купують поблизу Ялти маєток Лівадію.

Отже, Ялта-курорт значно молодший, ніж Ялта-місто. Різниця в їхньому віці - понад чверть століття. Ялту починають називати "Російською Ніццою" і "Російською Рив'єрою".

У 1900 р. у приватному будинку на околиці Ялти добродійне товариство міста за участю А. П. Чехова, Л. М. Толстого, О. М. Горького побудувало пансіонат "Яузлар" на 20 місць. У 1901 - 1902 pp. було відкрито дитячий санаторій в Алупці.

У 1915 р. майже всі курортні заклади міста - 5 санаторіїв на 169 місць, клінічна дитяча колонія, притулок на 24 місця для хворих на туберкульоз - були платними. До послуг заможних клієнтів були 14 готелів на 800 номерів, 3 комфортабельних приватних санаторії і 5 пансіонатів.

Упродовж літнього сезону тут вирувало життя, а коли курортники роз'їжджалися, місто ставало тихим, провінційним, заклади відпочинку і магазини здебільшого зачинялися. Власне, таку долю мають усі подібні міста.

У сусідній Алушті в 1864 р. у 120 дворах мешкало 763 особи; у 1902 р. населення зросло до 2800 чоловік. Однак містечко як курорт було невеселим видовищем: удень немощена набережна тонула в клубах пилюки, а ввечері стояла суцільна пітьма.

У 1904 р. Алуштинське товариство курортного благоустрою склало план поліпшення дорожнього та інших господарств. Однак цей план не було реалізовано.

З кінця XIX ст. найкращим місцем для морських купань вважалася Євпаторія. "Тутешнє морське купання таке, що, напевно, кращого не знайдеш у всьому світі", - писала Леся Українка. Крим вона відвідувала неодноразово - у 1890, 1891 і 1907 pp., намагаючись вилікуватися від кісткового туберкульозу.

Саме Мойнакське озеро з його цілющими грязями принесло Євпаторії велику популярність. І, як не дивно, першим, кому спало на думку "робити на цьому гроші", був... охоронець соляного промислу П. П. Пугачов, який побудував примітивну лікарню, де хворих приймали за плату.

У 1890 р. території з грязями перейшли у підпорядкування Таврійського губернського земства. Було побудовано дві нові грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, що готував лікарів-бальнеологів.

Взагалі ж будівництво Євпаторії як курорту мало стихійний характер. Завдяки ініціативі окремих підприємців у 1905 р. було введено в дію першу приватну здравницю "Приморський санаторій", а через чотири роки - два приватних медичних пляжі. У 1911 - 1914 pp. побудували санаторій і великий готель "Дюльбер", у 1913 р. - ще сім приватних санаторіїв на 400 ліжок. З 1893 р. велося інтенсивне дачне будівництво.

Лікувальні властивості сакських мінеральних грязей здавна привертали увагу російських мандрівників і дослідників. Про це згадується ще в працях академіка П. І. Сумарокова (1799 p.). Що ж стосується лікування, то воно завжди було джерелом прибутку місцевих мулл. У 1827 р. тут було відкрито першу лікарню, через п'ять років - готель для хворих на 20 номерів. Про користь лікування на Сакському озері писав у своєму листі до Жуковського М. В. Гоголь (1835 p.).

Популярність сакських грязей зростала. У 1837 р. тут було побудовано відділення Сімферопольського військового госпіталю, де крім офіцерів оздоровлювалися й "нижні чини".

Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особливою славою користувалися квіткові ванни. їх готували на квітах і травах, зібраних в околицях міста.

Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, відсутністю туманів, рівномірністю температури морської води, великою кількістю винограду (культивувалося 600 сортів!). Правда, до послуг гостей міста в 1890-х pp. тут був тільки один готель. У Севастополі в цей же час їх було 14 (це крім 5 пансіонатів, грязелікарень та купалень). У 1911 р. готелів у Судаку було вже три, але ціни трималися високі і харчування було порівняно дорогим.

Гурзуф - невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) - через сто років стає найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П. І. Губонін, який нажив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електрику, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак через дорожнечу курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 - через дев'ять років. Як бачимо, зростання незначне.

Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом - найтеплішим безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині позаминулого століття, проте як буржуазно-аристократичне місце відпочинку став відомим на початку XX, коли виник Новий Сімеїз.

Зі слів доглядача Будинку-музею А. П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб) саклю, Антон Павлович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося.

Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок "Бруно", "Арнольді", "Ксенія", "Дольник", "Ампір" використовувалися малопридатні для житла помешкання, які здавали за високу плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожному кроці стояли невеликі будиночки, так звані "вагончики". У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оцінювався в 60 крб, на горі - у 40 крб і вище. Незважаючи на дорожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. Середній клас міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 "розкішно обставлених номерів" коштували від одного до п'ятнадцяти карбованців за добу з "безкоштовним електричним освітленням" і "безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу". Були й дешевші готелі - від 75 коп. за добу, з "балконами", "достатнім світлом і чудовим краєвидом". (Для порівняння: середня заробітна плата кваліфікованого робітника промислового підприємства на той час становила від 10 до 20 крб на місяць.) Вілла на березі моря, де на курортника очікували "здорове повітря, спокій, посилене харчування", причому їжа була не тільки "здорова", а й "гігієнічна", оцінювалася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали "шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782 - 1852)), дитячими виставками, кеглями, крокетом, катанням на човнах", а також "усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань".

Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період привабливий відпочинок і лікування на кримських курортах були доступними лише для заможних верств населення.
Зародження туристсько-екскурсійної справи на західноукраїнських землях
Національно-культурне відродження в Україні, зокрема на західноукраїнських землях, що спостерігалося впродовж XIX ст. і супроводжувалось зростанням інтересу освіченої частини населення до мови свого народу, його історії, культурної спадщини тощо, сприяло появі туризму як форми та способу пізнання свого краю. На той час набули значного поширення мандрівки та подорожі. Активно їх здійснювали українські студенти в Галичині. Насамперед це були молоді люди, які відчули потребу в поглибленому вивченні джерел національної самобутності, народних звичаїв, фольклору, культурної спадщини. Як свідчать численні матеріали, в мандрівках брали участь такі відомі особи, як Яків Головацький та Іван Вагилевич, батько й син Микола та Корнило Устияновичі, Іван Франко та Іван Нечуй-Левицький. Немає сумніву в тому, що ці мандрівки відіграли важливу роль у національному вихованні тогочасної молоді.

Чільне місце серед мандрівників посідають члени "Руської Трійці". Так, у 1832 р. Яків Головацький ще за часів навчання у Львівському університеті разом з Іваном Вагилевичем здійснив подорож до села Дзиків Тарнобжеського повіту (нині Республіка Польща) на запрошення графа Яна Тарновського. В його бібліотеці вони досліджували слов'янські й українські рукописи, грамоти.

Влітку 1834 р. Я. Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Прикарпаття й Буковини, звідки повернувся кіньми через Чортків, Бучач, Монастириську до Львова. Восени того самого року подався пішки через Городок, Перемишль і Дуклю до Кошицької академії. З Кошице ходив до Пешту, де навчався в університеті, а звідти - до Ужгорода. Повернувся Я. Головацький додому в 1835 p., подолавши Карпатські гори, через Маняву, де відвідав руїни монастиря, закритого австрійською владою в 1785 р.

Після закінчення Львівської духовної семінарії у 1840 р. Я. Головацький здійснив ще одну мандрівку, на цей раз - з Коломиї через Чорногори на Українське Закарпаття та у північно-східну Угорщину. Були й інші, менш тривалі мандрівки. Під час кожної з них Я. Головацький вивчав рідний край, пам'ятки історії та писемності, побут населення, збирав етнографічні та фольклорні матеріали, що стали основою його численних публікацій.

Пристрасним мандрівником був також Іван Вагилевич (1811 - 1866), один з найбільших авторитетів у галузі дослідження української історії, зокрема давніх її часів. У роки перебування у Львівському університеті (1830- 1837). І. Вагилевич здійснює ряд подорожей по краю, збирає фольклор та етнографічні матеріали, відвідує історичні пам'ятки, проводить археологічні дослідження. Він щороку по кілька разів мандрував у Карпати. На основі зібраних матеріалів вивчав життя автохтонних корінних мешканців Українських Карпат - бойків, гуцулів і лемків. У нарисі (1843 р.) про так звані берди, або скелі, біля Урича, що за кілька кілометрів від Дрогобича, описує ландшафт Урича та широкі обрії, які відкриваються з висоти його скель, створюють ілюзію мандрів по Бойківщині та прилеглому до неї Прикарпаттю.

Постійно здійснював подорожі по краю Омелян Партицький (1840 - 1895) - "многозаслужений діяч на полі руської літератури і в життю національнім". Про подорож у Карпати в 1873 р. трьох українських мандрівників О. Партицький розповів на сторінках свого часопису "Газета шкільна". У 1878 р. він звертається до краян, мешканців Львова з пропозицією розширити місця для прогулянок, прокласти нові маршрути відпочинку, зайнятися вивченням рідного краю, наслідуючи в цьому відношенні досвід жителів таких європейських міст, як Краків, Відень, де для відпочинку широко використовують околиці.

Зібраний на той час археологічний і краєзнавчо-етнографічний матеріал, узагальнений О. Партацьким, став основою серії науково-популярних статей "Образи Руси Галицької". Сюди слід віднести також рукописи "Подорожньо-етнографічні записки" (1887) та етнографічний опис "З життя волинського люду" (60- 70-ті pp.), що зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України.

3. великим інтересом читаються нариси "Образ Поділля" та "Руїни стародавніх замків на Поділлі", що містять майстерні замальовки подільської рівнини, розкиданих по ній сіл, описують плодючість земель, степ, його фауну та флору, а також картини Поділля понад берегами річок.

О. Партицький розробив також маршрут для подорожі в околицях Львова: Рава-Руська - Домажир - Страдч - Шкло - Верещиця - Крехівський монастир - Глинське - Завадів. Про найважливіші пам'ятки і події він розповідав у нарисах: "Страдецька печера", "Жерло Парашка", "Могила Остапова", "Камінь Святого Петра", "Крехівський монастир". Історико-археологічні дослідження пам'яток автор доповнював зібраними у навколишніх селах легендами та переказами.

Значну частину свого життя присвятив подорожам письменник Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Перебуваючи у 1866-1878 pp. на педагогічній роботі в містах Каліш і Седлець (нині Республіка Польща) та Кишиневі (до 1885 p.), він бував у Варшаві, об'їхав значну частину польської території та Молдавії; крім українського Поділля, добре знав Волинь. У львівському часописі "Правда" у 1872 р. з'явився перший його подорожній нарис "Мандрівка на українське Підлясся". У 1884 р. І. Нечуй-Левицький їде до Шавника, курортного містечка на крайньому заході Лемківщини. Враження від цієї подорожі лягли в основу нарису, який було надруковано у львівській газеті "Діло" і який потім вийшов окремим виданням.

Ознайомившись з пам'ятками культури, мовою та побутом лемків, а також з давніми хрестами та церквами, з рукописним Євангелієм 1542 p., проаналізувавши особливості лемківського одягу, І. Нечуй-Левицький робить висновок про незаперечний зв'язок Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України.

Особлива роль в історії вітчизняного туризму належить Іванові Франку (1856 - 1916). Здійснюючи ще в ранньому дитинстві, а пізніше учнем Дрогобицької гімназії та студентом Львівського університету мандрівки по Прикарпаттю й у Карпати, І. Франко збагнув велике науково-пізнавальне й патріотично-виховне значення подорожей.

У 1883 р. І. Я. Франко організував "Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу", згодом "Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю". Результатом його постійних мандрівок стали численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів.

Національно-культурне відродження 60-х pp. XIX ст. в Галичині характеризувалося консолідацією молоді навколо українсько-руської національної ідеї, що насамперед викликало в неї бажання організовувати мандрівки Галичиною з метою вивчення історії, мови, побуту народу. Збереглися матеріали про мандрівки студентської молоді, що були вміщені в газетах 80-х pp. Зокрема, влітку 1883 р. 20 молодих людей зі Станіслава, Коломиї, Перемишля, Сокаля, Тернополя, Відня здійснили похід за маршрутом Станіслав - Манявський Скит - Надвірна - Делятин - Микуличин - Коломия.

Друга подорож 1884 р. була організована "Кружком для устроювання мандрівок по нашім краю" при "Академічнім братстві", створеному в листопаді 1883 р. Було засновано низку місцевих комітетів, які мали приймати туристів, опубліковано в часописах відозву й інформацію про підготовку подорожі, а також видано гумористичну програму походу, складену Іваном Франком. Мета мандрівки полягала в ознайомленні зі стрийсько-коломийським Підгір'ям.

З ініціативи "Статистичного кружка" при "Академічному братстві" 1885 р. була проведена третя мандрівка, в якій брали участь 25 студентів університетів Львова, Кракова, Чернівців, Відня, чимало членів різних товариств.

Цього разу оргкомітет, до складу якого входили Іван Франко, Микола Шухевич, Євген Олесницький, запропонував маршрут Поділлям. Для кожного учасника походу були підготовлені програма і карта маршруту.

Четверту подорож "Академічне братство" організувало в 1886 р. Турчанщиною. В ній брали участь такі громадсько-політичні діячі, як Кирило Трильовський, Євген Петрушевич.

П'ятий похід 1887 р. пройшов по Золочівщині й Сокальщині.

Шоста мандрівка влітку 1888 р. пролягала зі Станіслава на Коломию - Печеніжин - Яблунів - Косів - Яворів - Снятии. У ній взяли участь 38 чоловік.

Отже, в розвитку туризму на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. був пріоритетним саме народознавчий аспект.

Варто простежити також історію становлення спортивного туризму на Прикарпатті.

Туризм як вид спорту виник у 1862 р. в Австрії. У 1896 р. з ініціативи віденської "Робітничої газети" було створено туристське товариство "Друзі природи". Воно стало вагомим чинником виникнення туристських гуртків по всій території Австро-Угорщини, під владою якої було й Прикарпаття.

На Станіславщині перше спортивно-пожежне товариство "Січ" було засноване в 1910 р. Воно організовувало екскурсії, походи, під час яких молодь навчалася орієнтуватись на місцевості, складати картосхеми, ставити намети, розпалювати вогнища тощо.

У 1911 р. виникло молодіжне товариство "Пласт", члени якого під час туристських походів виробляли навички участі в таборуванні, рятівництва тощо.

Перші "пластові" гуртки в Галичині було засновано у Львові П. Франком (сином І. Франка) та І. Чмолою в 1911 p., але офіційним початком "Пласту" вважають день першої присяги "пластового" гуртка при Академічній гімназії у Львові - 12 квітня 1912 p., організатором якого став О. Тисовський. Гуртки виникли також в інших містах. У Станіславі перший "пластовий" гурток було засновано в 1911 р. в українській гімназії під опікою вчителя Г. Кичуна та семінариста М.Шкабрія, який організував "пластові" вправи ще восени 1911 р.

Найголовнішим напрямом діяльності "Пласту" були туристські походи та створення мандрівних і постійних таборів, де молодь набувала фізичного й військового вишколу, підвищувала свою національну свідомість.

Перший мандрівний "пластовий" табір організував І. Чмола в 1913 p., а постійний - П. Франко в 1914 р. Для координування "пластового" руху створюється Верховна Пластова рада (ВПР). Проте перша світова війна на певний час припинила діяльність цього товариства.
 
Розділ 2. Початок організованого туризму (кінець XIX - початок XX ст.)
2.5. Розвиток готельної справи в другій половині XIX - на початку XX ст.
Розвиток туризму в XIX ст. мав сприятливий вплив на зростання будівництва готелів. Основним центром забудови стає Київ.

До початку XIX ст. Київ, з його прекрасними природно-кліматичними умовами, вигідним географічним положенням і багатою архітектурно-історичною спадщиною, мав усі можливості для того, щоб у найкоротші терміни стати великим туристським центром Східної Європи. Для цього треба було реалізувати потужний місцевий потенціал, залучити видатних архітекторів того часу і перебудувати центр міста, створивши один з найкращих у Росії готельно-розважальних комплексів.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 p., ці плани втілювалися в життя дуже повільно і готельне господарство розвивалося однобічно. З великих виділявся тільки "Зелений готель", що був побудований в 1803 - 1805 pp., належав Лаврі і був найпопулярнішим у 50-х pp. XIX ст. У 1825 р. тут зупинялись О. С. Грибоедов і А. 3. Муравйов. Наприкінці минулого століття будівлю було реконструйовано, і нині це житловий будинок по вулиці Московській, 30.

Лаврський готель складався з одного 4-поверхового і трьох 2-поверхових корпусів, розташованих поза огорожею монастиря, у Гостинно-Лаврському провулку, що веде до печер. На цьому місці в старовину існувала "странноприимница" для бідних, заснована ще преподобним Феодосієм.

У цьому самому готелі в 1850 р. вже було 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не рахуючи навісів для простих прочан і кількох маленьких будиночків. Помешканнями готелю можна було користуватися безоплатно впродовж двох тижнів. Страви коштували 20 - 25 коп. за порцію, окремо сплачувалося 5 коп. за самовар, поданий у номер. Видача обідів починалася о 12 годині. Один із корпусів готелю був зайнятий лікарнею для прочан з жіночим і чоловічим відділеннями, по 40 ліжок у кожному. Готель приймав до 85 000 відвідувачів за рік. Утримувався головним чином за кошти графині Настасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та будівництвом перших залізниць помітно зросла кількість туристів, які прибували до Києва. Основні туристські потоки переміщувалися трьома шляхами: Дніпром - на пароплавах, залізницею та в диліжансах.

Австрійські туристи прибували Південно-Західною залізницею (через Волочиськ, Радивилів і Новоселицю, німецькі - через Граєво, румунські - через Унгени і Рені). Південно-Західна залізниця сполучала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом, Харковом; Московсько-Київсько-Воронезька - була призначена для найкоротшого сполучення з Москвою (через Брянськ і Курськ); Києво-Полтавська, що відкривала прямий шлях на Крим і Полтаву, була введена в експлуатацію у 1901 p.; Києво-Ковельська залізниця пролягала до західних околиць Росії.

Сім кур'єрських, поштових і товарно-пасажирських поїздів з вагонами першого, другого й третього класів щодня приймав і відправляв у зворотний рейс витончений, побудований у стилі англійської готики, павільйон Центральної станції київських залізниць. Відкритий 18 лютого 1870 р. витвір архітектора Вишневського мав загальну площу 460 м2 і призначався насамперед для знаті та "найвищих осіб". Для них були вибудувані окремі розкішні зали для чекання, всі інші помешкання були маленькими й тісними.

Міська станція залізниць виконувала доручення пасажирів з доставки багажу на квартири й у готелі. Про умови виконання замовлення можна було дізнатися заздалегідь у провідників поїзда.

Прибулих нерідко зустрічав військовий оркестр. За помірну ціну про багаж дбав хто-небудь зі спритної армії артільників.

Прибуття поїзда очікували численні кінні екіпажі й готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори і з водіями в різнобарвних формах. Найняти екіпаж було неважко, але недешево. Незважаючи на встановлену міською думою таксу, візники "заломлювали" набагато більше. Якщо проїзд від вокзалу до Хрещатика коштував за офіційним тарифом 40 коп. з людини і 20 коп. за кожне багажне місце, фактично платити доводилося не менш як 3 крб за екіпаж.

Дешевше, але й з меншими зручностями, пасажири добиралися до потрібного місця, змовившись із ломовиками (биндюжниками), на яких такса не поширювалася.

На привокзальній площі люди в кашкетах з червоними околицями голосно вигукували назви найкращих готелів, обіцяючи потенційним пожильцям безліч усіляких зручностей. Це були комісіонери -- молоді хлопці, найняті власниками готелів.

Київ славився гостинністю. Готелів вистачало для всіх.

З початку XIX ст. будівництво готелів у Києві велося не дуже швидкими темпами, і до 1880 р. їх було побудовано 15. Зате наступні 20 років ознаменувалися справжнім розквітом готельного господарства міста.

У першій половині XIX ст. історичний центр забудовувався однобічно. Правий бік Хрещатика був сформований ще на початку сторіччя, а значну частину лівого довгий час займала садиба Ф. Ф. Меринга, професора університету Св. Володимира. У 1878 р. спадкоємці Меринга продали землю, що належала їхній родині, міській управі. Через рік величезну ділянку землі між вулицями Інститутською, Банківською, Лютеранською і Хрещатиком було передано для облаштування двом талановитим архітекторам німецького походження - Е. П. Брадтману і Г. П. Шлейферу. У найкоротші терміни, зі справжньою німецькою пунктуальністю і старанністю ці вулиці забудували в стилі "віденський модерн", ставок у центрі колишньої садиби засипали, а на його місці розбили сквер (перед нинішнім театром ім. Івана Франка).

Архітектори доклали максимум зусиль для того, щоб центр Києва, "дохідне місце" з погляду туризму, мав би і неповторний архітектурний вигляд. Стрімкими темпами Хрещатик перетворився на калейдоскоп з гарних житлових будинків, готелів, ресторанів, магазинів, банків і був продовжений до Бессарабської площі. Вінчав цю пишноту парк "Шато-де-Флер", закладений у 1863 p., зі своєю перлиною - Долиною Троянд (нині стадіон "Динамо").

Як гриби після дощу, готелі виростали не тільки на Хрещатику, а й на прилеглих вулицях. Оскільки ця справа була дуже прибутковою, готелі розташовувалися майже впритул один до одного, і їхні господарі докладали чимало зусиль, щоб виділитися й обійти конкурентів.

У Києві до 1901 р. було побудовано 64 готелі, які можна умовно розподілити на великі групи.

Готелі, розміщені безпосередньо поруч з вокзалом. Функціонували чотири готелі і безліч мебльованих кімнат. Вони знаходились на вулиці Безаківській (нині Комінтерну) - така скупченість пояснювалася безпосередньою близькістю вокзалу і чудового Ботанічного саду. Практично всі готелі на цій вулиці були побудовані в 1880 - 1890 pp.

Суперзіркові готелі. Заможні відвідувачі Києва, що жадали "шумного" життя, зупинялись у готелі "Європейський" у центрі міста на Царській (нині Європейській) площі. Цей готель був найстарішим у Києві. Саме в "Європейському" функціонував один з найкращих київських ресторанів позаминулого століття. Як сповіщалось у рекламі, готель мав на вокзалі свого представника, який дбав про багаж і зручну карету, що доставляла постояльця з готелю до поїзда. Більш популярним був "Гранд-Отель" (на цьому місці нині стоїть корпус Головпоштамту). Фешенебельний і дорогий (люкс - 30 крб за добу), на 110 номерів, "Гранд-Отель" мав власний омнібус на вокзалі, відмінний ресторан, телефон безпосередньо в номері та всі необхідні зручності тих часів.

Неподалік розміщувався відомий блискучою репутацією "Hotel de France". Напередодні першої світової війни Київ поповнився ще одним першокласним готелем на 100 номерів - "Континенталь", спеціально відкритим для дуже заможних клієнтів. Престижний номер тут коштував пожильцю 15 крб за добу. Нині на місці розкішного готелю - оперна студія Національної музичної академії. До першокласних готелів слід віднести і "Отель-Савой", що також знаходився на Хрещатику.

Таким чином, обираючи готель, вельможне панство отримувало всі зручності: омнібус або екіпаж для поїздок по місту, окремий кабінет у ресторані, старанну прислугу (під час добору обслуговуючого персоналу цих готелів пильну увагу приділяли культурі мови, володінню принаймні російською та французькою мовами), а в номері - парове опалення, ванну, електричне освітлення, телефон. Крім того, кожний готель передплачував чимало періодичних видань, надавав безоплатну допомогу в пошуках у місті необхідного адресата.

Готелі другого класу. Ними мали можливість скористатися особи середнього достатку. Таких готелів у Києві було набагато більше, ніж суперзіркових.

Назви готелів столиці Південно-Західного краю (офіційна назва Правобережної України в Російській імперії) відбивали всю географію Європи: "Австрія", "Англія", "Америка", "Брістоль", "Версаль", "Ліон", "Марсель", "Італія", "Прага", "Берлін", "Краків", "Сан-Ремо" і навіть "Великий Національний". Вони розміщувалися на центральних вулицях, які, на відміну від інших, були вимощені, мали електричне освітлення, а також спеціально обладнані стоянки для екіпажів. У 1913 р. в місті було 80 готелів.

Заслуговує на увагу тогочасний рівень надання послуг мешканцям готелів (див. додаток 3).

Роздобувши заможного клієнта на привокзальній площі, комісіонер супроводжував його до омнібуса, а носильник ніс речі. Послуги носильника при цьому сплачував готель, а клієнт при бажанні міг "дати на чай". У готелі прибулого клієнта обов'язково відвідував господар, дякував за вибір саме його закладу і довідувався, чи немає в гостя зауважень або побажань. Для вишколеного персоналу будь-яке прохання відвідувача вважалося законом і виконувалося негайно. Однієї скарги клієнта було досить, щоб винного звільнили з роботи, тим більше, що бажаючих зайняти його місце було достатньо.

Номери облаштовували за останнім словом моди, для чого часто запрошували майстрів з Німеччини і Франції. У номерах з'явилася гаряча вода, стало модним використовувати різні запашні трави. Прототипом нинішніх саун були лазні, ціни в найкращих з них коливалися від 8 коп. до 3 крб залежно від класності та поділу на номери, загальні або окремі ванни.

В усіх першокласних готелях їжу подавали в номери. Вранці пропонували каву, чай або какао. Пізніше - сніданок, який можна було замовити ще звечора або вранці, і через кілька хвилин його приносили в номер. Обідали й вечеряли гості зазвичай у ресторані. При кожному великому готелі був льох для вин, які раз на день подавали клієнту безоплатно.

Коштувала ця "пишнота", звичайно, недешево. У ресторанах першокласних готелів обід на двох обходився в 1 -2 крб. У меню ресторанів були традиційні та фірмові страви, а також делікатеси з національних кухонь різних країн. Іноді спеціально запрошували кухарів з Франції, Австрії, Німеччини, Польщі. При деяких ресторанах були трактири, влаштовані на манер російської кухні - з величезними самоварами, ікрою та слов'янськими стравами. Для іноземців це було дивиною, а значить, приносило прибуток. На десерт, наприклад у готелі "Континенталь", подавали: екзотичні фрукти (апельсини, ананаси та ін.), кілька різновидів морозива, шоколад зі Швейцарії та Франції, бонбоньєрки, драже, цукерки, кремові піраміди, різнобарвне печиво з родзинками, горіхами й цукатами, знамените київське сухе варення, десятки видів газо-ваних вод, безліч лікерів, коньяків, ромів, вин і наливок з усього світу.

Якщо ж комусь не вистачало цієї розмаїтості, можна було зайти до кондитерської, що сяяла вітринами буквально поряд на Хрещатику.

Найдорожчим ресторанним закладом Києва наприкінці XIX ст. вважався ресторан готелю "Метрополь". Належав він купцеві Дьякову і пропонував так звані "табльдоти" за плату один карбованець з людини. Престижними були також ресторани при готелях "Бель-Вю", "Європейський", "Гранд-Отель", "Континенталь", ресторан "Семадені" на Хрещатику; менш дорогі, але також вишукані страви подавали при готелі "Оріон". Ще дешевшими були страви в готелях "Древняя Русь" і "Марсель". Пристойний обід тут обходився в 30 - 40 коп.

Чашка кави в кав'ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмових - варшавській кав'ярні на Лютеранській та швейцарській на Прорізній - 25 коп. Чашку чаю можна було випити за 5, а склянку пива - за 12 коп.

При великих готелях працювали магазини. У будні дні вони були відкриті з восьмої ранку до дев'ятої вечора, а по неділях і святах - з другої години дня до восьмої вечора. Булочні й гастрономічні магазини працювали без вихідних.

При готелях працював цілий штат комісіонерів-посильних, які виконували різні дрібні доручення: доставку листів і посилок, квітів, наймання візника, невеликі покупки тощо. Утримували їх дві контори, що знаходилися неподалік від великих готелів на Хрещатику: Мировича (Хрещатик, 39) і Шпигановича (Хрещатик, 42). Послуги посильних коштували від 10 до 50 коп. незалежно від відстані. З дев'ятої години вечора плата подвоювалась. Пожильці могли наймати посильних за згодою - погодинно, подобово і помісячно.

Приймаючи замовлення на доставку листа або посилки, комісіонер видавав квитанцію. Як правило, комісіонери-посильні об'єднувались в артіль, яка несла відповідальність за кожного "червонокашкетника" і, якщо виникала потреба, повертала замовнику витрати або виплачувала штраф у сумі не більш як 100 крб.

З появою телефону всі великі готелі миттєво скористалися новим досягненням цивілізації і потреба в послугах комісіонерів-посильних відпала.

"Мебльовані кімнати"- - один з різновидів тогочасних готелів. Вони знаходились на всіх гомінких вулицях, конкурували з першокласними готелями, не поступаючись їм у сервісі. Найбільшою популярністю користувалися "мебльовані кімнати" "У Ільїнської" - на Володимирській вулиці, "У Іваницького" - на Золотоворітській, "У Діякова" - на Миколаївській площі (нині площа І. Франка), "У Познякова" - на Золотоворітській площі. Номери й мебльовані кімнати, що знаходились далі від центральної частини міста (переважно на Подолі), коштували всього 30 - 40 коп. за добу.

"Подвір'я", заїжджі і постоялі двори. Особи, які зупинялись у Києві на тривалий час, наймали мебльовані кімнати в приватних будинках. Довгострокова оренда кімнати "з самоваром і прислугою" обходилась квартиранту в 15 - 20 крб за місяць, а на околицях і в передмісті плата становила всього 5 крб.

Під час щорічних контрактових ярмарків, що проходили в Києві в лютому, в зв'язку зі значним зростанням кількості гостей і ажіотажним попитом на житло ціни в готелях і приватних будинках зростали в 5 - 10 разів.

Богомольці, що приходили до київських храмів, зупинялись у "простеньких", але охайних і недорогих або зовсім безоплатних "странно-приимницах" Києво-Печерської лаври, Софійського, Михайлівського, Покровського і Братського Богоявленського монастирів, на подвір'ях великих церков.

Київська влада прагнула зробити все можливе, щоб гості міста дістали максимум задоволення під час проживання в Києві. Навіть при прокладанні трамвайних ліній враховувалася кількість готелів, розташованих уздовж маршруту. Хоча при готелях й існували служби з наймання екіпажів, однак ці послуги коштували дуже дорого, і бідніші клієнти оглядали Київ з трамвайного віконця.

На зміну модному на початку століття архітектурному стилю модерн прийшов конструктивізм, що перекреслив і м'які лінії ренесансу, і барокові орнаменти, і чітку гармонію класики. Хрещатик же зберігав своєрідність своїх ліній і форм, а щорічний приплив туристів перетворював його на різноликий і різномовний людський потік у зелені київських садів, парків і круч. Неповторні природні ландшафти, золоті куполи церков і соборів, у спорудженні яких брала участь ціла плеяда зодчих, неповторна архітектура будинків, тиша і неквапливість київських вуличок у поєднанні з різноманітним набором сервісних послуг - усе це спонукало туристів повертатися до Києва знову і знову, з кожним разом все більше осягаючи його велич і красу. "Маленький Париж" - так називали Київ французи.

Нечисленні фотографії й малюнки, на жаль, не в змозі передати витонченість будівель, наприклад "Континенталю", спорудженого Брадтманом і висадженого в повітря в 1941 р. під час відступу радянських військ, готелів "Бель-Вю", "Гранд-Отель" і "Французького", знищеного німцями, "Європейського", знесеного в 1978 р:

У XIX ст. розгортається будівництво готелів і на півдні України. Про розвиток готельного господарства в Криму йшлося в п. 2.2. Найрозвиненішим портовим містом стає Одеса, якій у 1817 р. було надано право користування порто-франко терміном на ЗО років, що потім неодноразово подовжувалось до 1859 р. Це сприяло розширенню економічних зв'язків між країнами та народами, пожвавленню торгівлі, зростанню міста та його населення. Все це й зумовило широкий розвиток готельного господарства. У дореволюційній Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Назви готелів давали уявлення про географію туризму ("Лондонський", "Марсель", "Європейський", "Франція" та ін.) або статус пожильців ("Купецький", "Біржа", "Пасаж").

Однак на той час усе ще тільки створювалось, накопичувався європейський і світовий досвід, удосконалювалась сфера готельного господарства, з кожним роком займаючи все більші площі.

Отже, ми бачимо, що наприкінці XIX - на початку XX ст. на українських землях, що були територіями Російської та Австро-Угорської імперій, за прикладом деяких європейських країн почали створюватися перші туристські організації й товариства, формуватися туристські регіони і курортні зони. Загалом же туризм не став на цих територіях масовим явищем, на тому етапі він залишався ще привілеєм вищих прошарків суспільства - аристократії й буржуазії, оскільки саме ці соціальні верстви мали достатні кошти. В свою чергу, творча інтелігенція прагнула використати туризм і екскурсійну справу для просвіти народу й піднесення його національної свідомості. В дореволюційний період туризм належав до сфери громадсько-суспільної діяльності і тому значну роль у становленні туризму на українських землях відігравали видатні суспільно-політичні діячі, вчені, прогресивна національна інтелігенція
 
 
 
 
Тема 6. Основні напрямки розвитку туризму в Україні у повоєнний період. Початок «рекреаційного буму»
6.1. Відновлення туристсько-екскурсійної діяльності наприкінці 40-х – на початку 50-х років XX століття 
 
Відновлення туристсько-екскурсійної діяльності наприкінці 40-х - на початку 50-х рр.
Неймовірно тяжко постраждала Україна від лихоліть другої світової війни. По українській землі пройшли мільйонні армії чужинців, знищуючи все на своєму шляху. На фронті, в загонах Української Повстанської Армії від терору карателів загинуло майже 7 млн українців, було зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 19 тис. бібліотек, 33 тис. шкіл, технікумів, ВНЗ і науково-дослідних інститутів. Близько 250 сіл було спалено до тла, пограбовано ЗО тис. колгоспів і радгоспів. У 1945 р. залишилося всього 19 % довоєнної кількості підприємств. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству, становили 285 млрд крб. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, досягла 1,5 трлн крб (у довоєнних цінах).

За таких умов різко зросли побутові потреби людей: не вистачало найголовнішого - житла, продовольства, одягу, медикаментів.

Спостерігалось зниження потягу населення до традиційних занять, властивих мирному часу, в тому числі й до туризму. Всі матеріальні й духовні ресурси були мобілізовані на відновлення нормальної життєдіяльності суспільства.

Четвертий план розвитку народного господарства СРСР на 1946 - 1950 pp. містив основні напрями відновлення економіки, промисловості, сільського господарства, культурного будівництва. В планах першої повоєнної п'ятирічки певне місце відводилось і завданням організації туристсько-екскурсійної роботи.

Профспілкові організації вже на початку 1945 р. вжили конкретних заходів для її відновлення. В рішенні Секретаріату ВЦРПС від 24 квітня 1945 р. зазначалось: "...відновити діяльність Туристсько-екскурсійного управління ВЦРПС і його територіальних управлінь з метою показу та ознайомлення трудящих з героїкою Великої Вітчизняної війни, соціалістичним будівництвом у нашій Батьківщині, зростанням культури народів СРСР, економікою, географією, природними багатствами країни; популяризації науково-природничих знань, а також пропаганди туризму як масового культурного відпочинку трудящих СРСР".

Упродовж 1945 - 1948 pp. було відновлено діяльність територіально-екскурсійних управлінь у Москві, Ленінграді, в Криму, на Кавказі, в Краснодарському краї, Києві, Свердловську та інших містах; відновлено 17 союзних маршрутів, що діяли до війни, а також розроблено кілька нових. З метою вирішення гострої проблеми підготовки кадрів для туризму профспілки пішли вже відомим шляхом - підготовки громадських активістів. У 1947 р. консультаційні пункти підготували 13 037 громадських працівників. А всього в туристсько-екскурсійних установах профспілок вже працювало 12,4 тис. професійних кадрів.

Паралельно поліпшувалась екскурсійна робота, розроблялись усе нові екскурсії із загальноосвітніх і спеціальних тем. їх кількість зростала з року в рік. У 1946 р. екскурсії для туристів проводились з 50 тем, у 1947 - з 102, у 1948 - з 160, у 1949 р. - з 332 тем.

За змістом вони були націлені на ідейно-політичне виховання мас. їх класифікували за 14 напрямами: по місцях життя і революційної діяльності вождів революції, історико-революційної, воєнно-історичної, історико-архівної, науково-природничої тематики; із соціальної реконструкції міст, мистецтвознавства (літературознавство, театрознавство, образотворче мистецтво); географічні, геологічні, археологічні, біологічні, агротехнічні; виробничо-побутові, із соціалістичної перебудови села (до колгоспів). Поряд з організаційними заходами ТЕУ ВЦРПС значну увагу приділяло пропагуванню серед населення активного відпочинку. Вперше після війни було розглянуто питання про видання спеціальної літератури, довідників, картосхем та інших матеріалів.

Реалізація цих та інших заходів дещо пожвавила туристсько-екскурсійну роботу, що, в свою чергу, дало змогу профспілкам здійснити спробу її планування. Планувалось до 1947 р. довести обсяг надання населенню туристсько-екскурсійних послуг до довоєнного рівня. Проте це завдання не вдалося вирішити з таких причин: низька потреба основної маси населення в туризмі у перші повоєнні роки, майже повна відсутність вільного часу трудящих, складна продовольча ситуація в районах розміщення туристських баз, відсутність спеціального або орендованого транспорту, інших служб.

Тому в 1947 - 1948 pp. із загальної кількості підготовлених для експлуатації туристських установ профспілок використовувалось лише 70 %. Відновлення туристсько-екскурсійного потенціалу починається в 50-х pp.

Постанова ЦК ВКП(б) від 27 грудня 1948 р. про розвиток фізичної культури і спорту, що передбачала створення нових умов для активних занять туризмом, сприяла зростанню його популярності.

Задовго до створення в системі ВЦРПС цільових установ і маршрутів для батьків з дітьми профспілки почали налагоджувати сприятливі умови для подорожей, поїздок і походів сімейних туристів (з дітьми середнього і старшого віку). Ще в 1948 р. Президія ВЦРПС ухвалила, що 20 % загальної кількості всіх путівок до санаторіїв, профілакторіїв і турбаз та 10 % - до будинків відпочинку видаються профспілками трудящим безоплатно, за рахунок коштів державного соціального страхування, решта - зі сплатою ЗО % їх вартості. Дозволялось придбання путівок і для членів сімей (проте путівки продавались за повну вартість). Профспілкові комітети підприємств і установ безоплатно забезпечували робітників і службовців, що займалися самодіяльним туризмом, туристським спорядженням та інвентарем.

З метою поліпшення харчування туристів деякі турбази на початку 50-х pp. виступили з ініціативою створити на своїх або прилеглих територіях так звані підсобні господарства, в яких силами співробітників і з використанням відходів виробництва вирощували худобу, птицю, обробляли городи й сади.

У 1950 р. туристсько-екскурсійні установи профспілок прийняли перших туристів на зимових маршрутах.

Було здійснено спробу запровадити єдину вартість обслуговування на маршрутах, що значно сприяло впорядкуванню витрат туристських установ на різні види діяльності, рівномірному завантаженню баз, плануванню й регулюванню туристських потоків. Цільовою постановою "Про поліпшення роботи профспілкових організацій з розвитку масового туризму" Президія ВЦРПС 26 вересня 1950 р. запропонувала профспілковим організаціям і радам добровільних спортивних товариств "...вжити необхідних заходів для широкого залучення трудящих до туристських походів і подорожей, зобов'язати місцевкоми, фабкоми, завкоми та інші організації надавати допомогу групам туристів у забезпеченні спорядженням, інвентарем, медикаментами, продуктами харчування, транспортними засобами, довідковими матеріалами та літературою".

ЦК комсомолу, в свою чергу, звернувся із закликом до комсомольських організацій країни активно пропагувати туризм серед членів ВЛКСМ і несоюзної молоді.

У постанові ЦК ВЛКСМ від 29 березня 1950 р. "Про участь комсомольських організацій у підготовці й проведенні літнього спортивного сезону 1950 р." туризм було названо одним з найважливіших видів освітньої роботи серед молоді, вагомим засобом патріотичного виховання, неодмінною умовою цілеспрямованого відпочинку та якісної загальнофізичної підготовки. Усі ці заходи стимулювали розвиток туризму наприкінці 40-х - на початку 50-х pp. У 1951 р. на турбазах України побувало 13 811 туристів і понад 58 тис. чол. взяли участь в екскурсіях.

Поряд з внутрішнім відбувається відновлення й міжнародного туризму в СРСР. У перші повоєнні роки цей процес значно гальмувала так звана залізна завіса, що була проявом "сталінського ідеологічного наступу". Отримати дозвіл на виїзд за кордон, тим більше потрапити іноземцю до СРСР, було дуже важко. Будь-який з них перебував у "полі зору" Комітету Державної Безпеки (КДБ), оскільки вважався потенційним шпигуном.

Винятком став 1947 рік. "Інтурист" прийняв і забезпечив сервісом потік іноземців, що приїхали до Москви на сесію Ради міністрів закордонних справ, до Ленінграда - на міжнародний хутровий аукціон. Цьогож року Москву відвідала значна кількість гостей у зв'язку зі святкуванням 800-річчя міста.

У 1946 р. наркомати було перетворено на міністерства, і ВАТ "Інтурист" стало підпорядковуватися Міністерству зовнішньої торгівлі (аж до 1964 p.).

У період хрущовської "відлиги" (1953 - 1964 pp.) значно пожвавились зовнішньоторговельні зв'язки, до СРСР знову почали приїздити делегації з іноземних держав, обслуговуванням яких продовжувало займатись Всесоюзне акціонерне товариство "Інтурист".

Поновлення в'їзного туризму в СРСР зумовило швидке зростання його обсягів. Цьому сприяло успішне завершення повоєнного відбудовного періоду і наступне зростання науково-технічного рівня країни. До СРСР була прикута увага всієї світової громадськості. В 1956 р. в країні почався міжнародний туристський обмін: СРСР відвідало близько півмільйона іноземних громадян з 84 країн світу. Примітним є факт, що того ж року за кордон виїжджало понад мільйон радянських людей. У 1957 р. в Москві відбувся Всесвітній фестиваль молоді та студентів.

Спостерігається пожвавлення туризму і в інших країнах. Повоєнна світова статистика туризму веде свій відлік з 1950 р. За її даними, у 1950 р. у світі подорожувало 25 млн 282 тис. чол., а надходження від міжнародного туризму становили 2,1 млрд дол. (для порівняння: у 2000 р. на планеті стали туристами 698 млн чол., за обслуговування яких отримано 776 млрд дол.).

Матеріально-технічна база туризму в СРСР під час Великої Вітчизняної війни зазнала значних втрат і потребувала невідкладної відбудови. На північному заході, у центрі та на півдні європейської частини СРСР, у Криму й на Кавказі, в інших регіонах країни було зруйновано 28 будинків туриста, 22 альпіністсько-туристських табори, 16 стадіонів, 189 клубів і будинків фізкультурника, 130 будинків відпочинку, 109 профспілкових санаторіїв, багато інших установ. Система туризму практично втратила основні кадри.

За попередніми розрахунками, капітальні' вкладення у відбудову матеріально-технічного потенціалу профспілкового туризму становили 145 млн 162 тис. крб. На відбудову туристсько-екскурсійної інфраструктури спрямовувались і кошти з фондів соціального страхування профспілок. Так, у 1946-1947 pp. було асигновано 1400 млн крб на ремонт і оснащення культурних і спортивних споруд, а також масову туристсько-екскурсійну роботу. Незважаючи на великі труднощі в народному господарстві з добору і розстановки кадрів, у 1946 р. до туристсько-екскурсійних установ було запрошено співробітників. їх загальна чисельність становила 8,8 тис. чол.

У 1949 - 1954 pp. ВЦРПС витратила на капітальне будівництво, придбання обладнання, інвентарю, капітальний ремонт, а також на методичну роботу, підготовку кадрів і пропаганду туризму 59,5 млн крб, що майже на 15 млн крб перевищувало капіталовкладення 1939 - 1940 pp. Такі заходи дали свої позитивні результати.

У другій половині 50-х pp. загальна кількість місць тільки на загальносоюзних туристсько-екскурсійних базах зросла до 11 330.

У 1960 р. в Україні туристів приймали 26 турбаз, їхніх філій і притулків, на яких одночасно могли проживати 3510 туристів. Проте рівень обслуговування туристів залишався низьким.

Відроджувалось і готельне господарство. Як і в передвоєнний період, найбільше готельне будівництво велося в столиці Радянської України.

6 листопада 1943 р. Київ був визволений від німецько-фашистських загарбників. Поступово з руїн і попелу відроджувалось місто, починало жити звичайним мирним життям. Почалося відновлення зруйнованих під час війни житлових будинків, шкіл, ВНЗ, закладів культури, наукових установ. Уже в лютому 1944 р. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову № 63 "Про відновлення готельного фонду м. Києва і доведення до санітарного стану існуючих готелів".

Однак "сталінський ідеологічний наступ" і тут знайшов свій прояв - у перейменуванні старих готелів (див. додаток 5).

З середини 60-х pp. до 1972 р. у тридцяти містах СРСР було споруджено 40 туристських об'єктів: готелів, мотелів, кемпінгів. В Україні до початку 60-х pp. матеріальна база "Інтуриста" не була достатньо розвинена. У Києві "Інтуристу" належали готелі "Ермітаж" (нині "Інтурист") на вул. Леніна, 26 (нині Б. Хмельницького), "Україна" - на бульварі Т. Шевченка; у Львові - стародавній готель "Жорж", побудований ще в 1899 p.; в Одесі - готель "Красная", у Ялті - "Ореанда" і "Таврида", побудовані наприкінці XIX ст.

Зростаючі обсяги туризму потребували нарощування інфраструктури. У Києві в 1964 р. був побудований найкращий на той час готель "Дніпро", що прикрасив площу Ленінського комсомолу (до 1956 р. пл. Сталіна, нині Європейська) і початок головної вулиці столиці - Хрещатика. При в'їзді до Києва з боку Житомирської траси в 1965 р. був уведений в експлуатацію мотель-кемпінг "Пролісок", функціональним призначенням якого було приймання та обслуговування груп автотуристів, потік яких як до СРСР, так і до України з кожним роком зростав.

Не залишалося поза увагою і питання ефективного використання та збереження природно-рекреаційних і туристсько-екскурсійних ресурсів України.

У 1966 р. було створено Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, яке відіграло значну роль у виявленні, охороні, збереженні та пропаганді історико-культурних пам'яток. Було створено історико-архітектурні заповідники в Києві, Чернігові, Львові, Кам'янці-Подільському, Каневі, Луцьку, Острозі, Переяславі-Хмельницькому, Полтаві, Слов'яногорську та інших містах. На їх базі виникали цілі туристські комплекси, що ставали центрами формування туристсько-екскурсійних потоків.

Загалом у 50 -60-ті pp. відбувалося не лише відновлення туристсько-екскурсійної справи, а й створення умов для її подальшого піднесення.
. Удосконалення системи організації і управління туризмом у 50-60-ті рр.
У повоєнний період партійно-державне керівництво та громадськість країни взяли на себе турботу з організації нової, розгалуженої мережі туристських організацій і установ.

Це були роки успішного виконання планів соціалістичного будівництва, ентузіазму й підйому. Не варто забувати про те, що туризм і подорожі були доступні Тоді всім соціальним групам населення. Адже велика частина туристських путівок виділялася профспілковим організаціям на пільгових умовах, а в багатьох випадках і безоплатно, і використовувалася як додатковий засіб морального й матеріального заохочення за трудові успіхи.

Саме середину 50-х pp. можна вважати періодом зародження виїзного туризму. І це не дивно: після тридцятиріччя епохи сталінізму прийшла хрущовська "відлига", і радянські люди, у тому числі й українці, дістали можливість здійснювати закордонні турпоїздки.

У 1955 р. був затверджений новий статут "Інтуриста", що передбачав розвиток як в'їзного, так і виїзного туризму, а також прийом іноземців, які прямували транзитом по території СРСР. "Інтурист" дістав повноваження бути членом різних національних і міжнародних організацій, комісій тощо.

Крім основних функцій він займався також погодженням із закордонними фірмами умов прийому радянських туристів і супроводу груп, що виїжджають за кордон.

Розвиток міжнародних зв'язків і зміцнення блоку країн соціалізму сприяли появі й інших організацій, що мали право відправляти туристів у зарубіжні поїздки. З червня 1958 р. у Радянському Союзі питаннями міжнародного молодіжного обміну почало займатися Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник" ЦК ВЛКСМ. У 1961 p. при Всесвітній федерації демократичної молоді було створено Міжнародне бюро туризму й обмінів молоді (БІТЕЖ). БММТ "Супутник" вступив у БІТЕЖ і став членом його Ради.

Так поступово у країні склалася система трьох монопольних туристичних структур: ВАТ "Інтурист", ТЕУ (з 1962 р. - Центральна рада з туризму) ВЦРПС, Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник" ЦК ВЛКСМ. Усі вони з середини 50-х pp. почали активно займатися як міжнародним (в'їзним і виїзним), так і внутрішнім туризмом. Однак "Інтурист" зберігав провідну роль в обслуговуванні іноземних туристів як за обсягом роботи, так і за розмаїтістю послуг. Активно розроблялися нові маршрути, розширювалася географія подорожей неосяжною країною. Одночасно велося будівництво туристських комплексів для іноземних туристів, купувалися у власність і орендувалися різні споруди, транспорт тощо.

Зростав і потік іноземців до СРСР. У 1955 р. теплохід "Баторий" привіз до Ленінграда понад 700 пасажирів з Франції. Для перевезення такої кількості туристів за маршрутом поїздки знадобився цілий поїзд.

Природно, що особливо інтенсивно розвивалися туристські зв'язки з соціалістичними країнами. Саме "Інтурист" організував наприкінці 50-х pp. у Москві Нараду міністрів з туризму країн - учасниць Варшавського договору, на якій були обговорені питання, що стосувались туристського обміну і співробітництва в цій галузі.

До середини 50-х pp. виконав своє призначення Антифашистський комітет радянської молоді, який був перетворений на Комітет молодіжних організацій СРСР. У ці роки в міжнародному молодіжному русі сформувалася і набула розвитку нова форма масового спілкування молоді світу - туристський обмін. У 50 -70-ті pp. молодіжні організації СРСР провели значну роботу з налагодження контактів із молодіжними організаціями зарубіжних країн. Так, вже в 1965 р. гостями Радянського Союзу були представники молоді понад 60 країн світу.

Подальший розвиток іноземного туризму в СРСР значною мірою визначався початком космічної ери, яку відкрив політ Юрія Гагаріна 12 квітня 1961 р. Якщо в 1958 р. у Радянському Союзі побували громадяни з 94 країн, то в 1961 р. - із 127, у 1964 р. - із 133 країн. Значно розширилася й географія поїздок радянських громадян за кордон. У 1956 р. вони відвідали 61 країну, а через 7 років, у 1963 p., радянських туристів уже приймали в 106 країнах світу.

У 1964 р. кількість іноземних туристів, що відвідали СРСР, перевищила 1 млн чол., і понад 900 тис. радянських громадян виїхали в зарубіжні подорожі.

Розвитку туризму сприяло встановлення більш теплих відносин між країнами. За ініціативою "Інтуриста" в 1965 р. кілька чартерних рейсів Аерофлоту перевезли радянських людей, які виявили бажання допомогти Сирії, де через надзвичайно холодну зиму загинули ліси. Понад триста туристів з СРСР брали участь у масовому садінні дерев. І дотепер у Дамаску красується парк Дружби.

Коли в 1967 р. внаслідок арабо-ізраїльського конфлікту різко скоротився потік європейських туристів до Єгипту, "Інтурист" провів роботу, в результаті якої було досягнуто міжурядової домовленості про відвідування цієї країни туристами з СРСР. Саме тоді були організовані перші середземноморські круїзи, що вирушали з Одеси. Під час круїзів туристи відвідували Варну, знайомилися зі Стамбулом, прямували до Неаполя, далі з Александра автобусами - до Каїра. Інші групи прибували до Каїра літаком і поверталися морським шляхом до Одеси."Інтурист" став найбільшим партнером більш ніж 700 турфірм, що працювали в сотні країн світу. На території СРСР діяло близько 100 відділень і агентств ВАТ "Інтурист".

В Україні до початку 70-х pp. також склалася цілісна система підприємств "Інтуриста". До її складу входило 7 відділень ВАТ "Інтурист" (у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Ялті, Ужгороді, Запоріжжі), 14 агентств (у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Луцьку, Тернополі, Рівному, Вінниці, Чернігові, Черкасах, Херсоні, Полтаві, Сімферополі, Ізмаїлі, Чопі). Пізніше, у 80-х pp., підрозділи "Інтуриста" було створено і в інших областях - Житомирській, Хмельницькій, Сумській, а також у Кіровоградській, Миколаївській, Івано-Франківській, які до кінця 80-х pp. були закриті для відвідування іноземцями.

З 1964 р. закінчилася хрущовська "відлига" і настала епоха бюрократичного командно-адміністративного управління. Брежнєвський період історичного розвитку країни був разом з тим відзначений подальшим зміцненням і розвитком матеріально-технічної бази туризму.

Його поступальному розвитку сприяло насамперед те, що туризм, з одного боку, розглядали як важливий чинник зміцнення миру і добросусідства між країнами й народами, а з другого - як потужне джерело надходження валютних прибутків до державної скарбниці.

Поряд з діяльністю із залучення туристів до СРСР, розвитку міжнародних зв'язків, розширення матеріальної бази значну увагу приділяли підготовці кадрів, що були головним надбанням компанії. Високий професійний рівень, відповідальність, широкий кругозір і вишукані манери завжди відрізняли персонал "Інтуриста". Оскільки в іноземних туристів на той час не було іншої можливості спілкуватися з будь-ким, крім співробітників "Інтуриста", саме від цих людей залежало враження іноземців і про СРСР загалом, і про Україну зокрема.

З метою посилення централізованого управління туризмом у 1964 р. ВАТ "Інтурист" було виокремлено з Міністерства зовнішньої торгівлі. Постановою Ради Міністрів СРСР був створений державний орган керівництва іноземним туризмом у СРСР - Управління з іноземного туризму при Раді Міністрів СРСР. ВАТ "Інтурист" стало найважливішою частиною цього Управління.

Для створення привабливого іміджу СРСР на світовому туристському ринку "Інтурист" почав видавати журнал "Путешествие в СССР" російською, англійською, французькою, німецькою та іспанською мовами, який знайомив читачів з географією туризму в країні та її визначними пам'ятками. Поступово тираж журналу зріс до 200 тис. примірників, а його передплатниками стали читачі з 50 країн.

Успішний розвиток міжнародних туристських зв'язків у 60 -70-ті pp. потребував зміцнення їхньої правової основи. У травні 1967 р. Радянський Союз уклав угоду про співробітництво в галузі туризму з Італією. Цим було покладено початок серії спеціальних міжурядових угод у сфері іноземного туризму. Такі угоди було підписано з усіма

країнами - членами Ради Економічної Взаємодопомоги, а також Югославією, Францією, Бельгією, Фінляндією, Іраком, Ліваном, Кіпром. Питання взаємного розвитку туризму знайшли своє відображення в угодах СРСР з економічного і культурного співробітництва з ФРН, Великою Британією, США, Канадою та багатьма іншими країнами.

Головну роль в організації внутрішнього туризму в Україні в зазначений період виконувала туристсько-екскурсійна система профспілок, яка в 1962 р. зазнала нової реорганізації. Були ліквідовані республіканське і Закарпатське та Кримське ТЕУ і замість них створені ради по туризму. А в 1965 р. подібні ради були створені у всіх областях України.

Важливу роль в удосконаленні організації і управління туризмом та екскурсіями в країні відіграла прийнята в травні 1969 р. постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС "Про заходи подальшого розвитку туризму та екскурсій у країні" (див. додаток 6). Вперше перед радянськими, господарськими і профспілковими організаціями були поставлені завдання планомірного розвитку матеріально-технічної бази і перетворення туризму на велику галузь народного господарства країни. Вона активізувала участь у цій роботі різних міністерств і відомств. Усі наступні роки були періодом бурхливого розвитку туризму, підвищення рівня організаторської діяльності туристсько-екскурсійних установ, якості обслуговування населення.

Було визнано доцільним покласти керівництво туризмом і екскурсійною роботою, організацію подорожей і екскурсій у країні на ВЦРПС, залучити до активної участі в цій справі широкі маси. Профспілковим, радянським і господарським організаціям було запропоновано створювати приміські зони відпочинку, туристсько-оздоровчі табори, пункти прокату туристського інвентарю і спорядження. У постанові розглядалися конкретні завдання:

- Держплану СРСР передбачити виділення ВЦРПС матеріальних ресурсів для виконання накресленої на 1971 - 1975 pp. програми будівництва туристських баз, готелів, кемпінгів і автопансіонатів; виготовлення 500 автобусів у туристському виконанні щороку;
- радам міністрів союзних республік передбачати відведення земельних ділянок під будівництво туристських установ у найсприятливіших для відпочинку місцях;
- збільшити виробництво документальних і художніх фільмів на туристсько-екскурсійні теми, широко пропагувати туризм і екскурсії по радіо й телебаченню, видавати масовим тиражем літературу з екскурсійної й туристської тематики, щороку випускати карти, схеми туристських маршрутів і зон туризму.

Цією постановою були схвалені не тільки програма розвитку туризму, розроблена профспілками, а й практика залучення до туристсько-екскурсійного обслуговування всього населення.

19 серпня 1969 р. Президія ВЦРПС затвердила нове Положення про Центральну, республіканські, крайові, обласні та міські (районні) ради по туризму та екскурсіях. На Центральну раду по туризму та екскурсіях (ЦРТЕ) було покладено завдання розвитку масового туризму і екскурсій серед трудящих та учнівської молоді.

Таким чином, певне економічне піднесення, поліпшення матеріального становища значної маси населення створюють сприятливі умови для зоряного часу туризму (70 -80-ті pp.). Проте водночас посилюється процес централізації управління і партійного керівництва як внутрішнім, так і міжнародним туризмом. Туризм стає невід'ємною складовою частиною ідеологічної роботи КПРС.
 
 
тема: Особливості розвитку туризму у 70-80-ті роки ХХ століття
1. Розвиток міжнародного туризму 
Піднесення міжнародного туризму. "Інтурист" - лідер серед туристських організацій СРСР
Наприкінці 60-х pp. інфраструктуру міжнародного туризму остаточно було відновлено. Починається епоха масових міжнародних подорожей, що набувають стрімкого розвитку в 70 -80-ті pp. Якщо в 1960 р. по світу подорожували 70 млн чол., то в 1980-му - вже 284 млн чол.

Піднесення міжнародного туризму в цей період пояснюється такими чинниками: по-перше, склалася сприятлива міжнародна ситуація; по-друге, зросла купівельна спроможність населення; по-третє, збільшилась тривалість відпусток; по-четверте, вдосконалювалися транспортні засоби і сфера туристського обслуговування.

Міжнародний туризм став ефективним засобом зовнішньоекономічних зв'язків країн. Зазнав піднесення він і в СРСР. За період з 1971 по 1975 р. було прийнято близько 15 млн інтуристів, а за кордон виїхало близько 11 млн громадян Радянського Союзу.

В Україні на початку 70-х pp. було створено Управління з іноземного туризму при Раді Міністрів УРСР. Пізніше його було перейменовано на Головне управління з іноземного туризму УРСР.

Діяльність "Інтуриста" не обмежувалась прийманням звичайних туристських груп. Під час усіх офіційних урядових візитів на "Інтурист" покладалися обов'язки приймання й обслуговування всіх супровідних осіб і журналістів. У 70-ті pp. "Інтурист" брав участь у підготовці візитів президентів США Р. Ніксона, Дж. Форда, Р. Рейгана, Президента Франції Ж. Помпіду, Прем'єр-міністра Великої Британії Г. Вільсона.

У 1975 р. під час спільного радянсько-американського польоту корабля "Союз-Аполлон" ВАТ "Інтурист" також відповідало за приймання іноземних гостей. "Інтурист" постійно співпрацював з посольствами іноземних держав у СРСР. Прийоми, організовані компанією, відвідували принаймні 100 послів.

У 1975 р. в Мадриді (Іспанія) було створено Міжнародну міжурядову організацію в галузі туризму - Всесвітню туристську організацію (ВТО), що стала спадкоємицею Міжнародного союзу офіційних туристських організацій (МСОТО), заснованого ще в 1934 р. СРСР став однією з держав - засновниць ВТО. Першим Генеральним секретарем ВТО був Робер С. Лонаті (Франція).

Піднесенню туристського обміну сприяв прискорений розвиток сучасних видів транспорту. Аерофлот здійснював повітряне сполучення з 3,5 тис. міст більш ніж у 50 державах на всіх континентах. Значну роль у туристських зв'язках відіграли залізниці. Міжнародні залізничні маршрути сполучали СРСР з 25 державами Європи та Азії.

У 70-ті pp. "Інтурист" розробив і запропонував на зовнішньому ринку понад 100 привабливих маршрутів, що охоплювали сто міст європейської й азійської частин СРСР. Іноземні туристи мали можливість ознайомитися з усіма столицями союзних республік, містами-героями Києвом, Одесою, Волгоградом, колгоспами, радгоспами і промисловими підприємствами, пам'ятками архітектури, курортами Криму, із заповідниками та ловецькими угіддями.

В Україні в 70-ті pp. стрімко розвивалася матеріально-технічна база міжнародного туризму. Були побудовані нові готелі "Інтуриста": у Києві - "Либідь" і "Братислава", у Харкові - "Інтурист", "Мир" і мотель "Дружба", у Львові - "Дністер", в Ужгороді - "Закарпаття", в Одесі - "Чорне море", у Запоріжжі - "Запоріжжя", у Полтаві - мотель "Інтурист", у Чернівцях - "Черемош", у Херсоні - "Фрегат". У Ялті спільно з югославськими фахівцями в мальовничому Масандрівському парку було введено в експлуатацію готель "Ялта - Інтурист".

З 1970 по 1980 р. готельний фонд "Інтуриста" збільшився майже в 4 рази, перевищивши 50 тис. місць, з них 10 096 готельних місць знаходилося в Україні. Щорічні темпи зростання кількості іноземних громадян, що відвідали СРСР, становили в середньому 8-10 %. Розвивався і виїзний туризм. За період після Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.) по 1981 р. Радянський Союз відвідали близько 25 млн зарубіжних гостей і майже 19 млн радянських людей побували за кордоном.

70-ті pp. були періодом масового міжнародного туризму в СРСР. У 1980 р. обсяг його збільшився на 54 % порівняно з періодом 1971 - 1975 pp.

Розширювалася географія в'їзного туризму як в СРСР у цілому, так і в Україні. У туристські маршрути ввійшло 18 нових міст, у тому числі Хмельницький і Луцьк. На початку 80-х pp. "Інтурист" пропонував маршрути по 135 містах усіх союзних республік. Власна мережа готелів, мотелів і кемпінгів давала змогу розмістити 55 тис. гостей і надати послуги харчування 74 тис. чол.

Активізувався радянський туризм за кордон: за 1979-1984 pp. - в 1,6 раза. Навіть суворий анкетний відбір кандидатів у поїздки не завадив його піднесенню.

Радянські туристи стали частими гістьми в соціалістичних країнах, у більшості країн Західної Європи, Латинської Америки, Африки, Азії, в Японії та Австралії. У 1984 р. вони здійснили поїздки по більш ніж 180 маршрутах, які охоплювали практично всі світові туристські центри.

Загалом за весь період існування організованого туризму в СРСР близько 50 млн радянських людей ознайомилися з визначними туристськими пам'ятками 142 країн світу.

Сприяли розвитку інфраструктури туризму визначні міжнародні заходи, що проводилися в СРСР. Так, XXII літні Олімпійські ігри (1980 р.) стали для "Інтуриста" ще одним значним досягненням. Для того щоб прийняти 300 тис. гостей, що приїхали на олімпіаду, треба було значно розширити мережу готелів у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську й Таллінні. Наприкінці 70-х pp. були побудовані нові готелі: "Космос" - у Москві, "Дагомис" - у Сочі, "Прибалтійський" - у Ленінграді, "Русь" - у столиці України.

Для підготовки кваліфікованого персоналу готелів у 1978 р. в Києві було відкрито Технікум готельного господарства.

У 1980 р. за ініціативою "Інтуриста" було встановлено ділові контакти з "Visa International" з пропозицією щодо обслуговування кредитних карток "Visa". До початку Олімпійських ігор у Москві, Ленінграді, Києві було встановлено кілька спеціальних терміналів, що давали можливість приймати оплату за картками "Visa".

Значно зросла популярність "поїздок дружби". За 1981 - 1982 pp. "поїздами й літаками дружби" СРСР відвідало 160 тис. туристів

3 країн соціалізму. У Києві їх гостинно приймав спеціально побудований готель "Братислава". Понад 100 тис. чоловік приїздили в СРСР, у тому числі в Україну, на фестивалі мистецтв "Київська весна", "Золота осінь" - у Києві, "Біла акація" - в Одесі, "Кримські зорі" - в Ялті.

У СРСР набув розвитку і такий порівняно рідкісний у світовій практиці вид туризму, як річкові круїзи. У 1975 - 1980 pp. близько 100 тис. іноземних туристів (в 2,5 раза більше, ніж за попередні 5 років) здійснили круїзи Волгою, Доном, Дніпром. Починаючи з 1982 р. був уведений новий круїз Дніпром "Ріка -море" з Києва до Херсона, далі - Чорним морем до Одеси, звідки Дунаєм до Русе (Болгарія) і Джурджу (Румунія). Круїз став єдиним такого типу в світовому туризмі.

Усього в 1982 р. СРСР відвідали 5 млн зарубіжних гостей і понад 4 млн радянських людей здійснили поїздки за кордон.

Основу міжнародного туристського обміну Радянського Союзу становив туристський обмін із соціалістичними країнами, на які припадало близько 60 % усіх поїздок як до СРСР, так і з СРСР.

Активно розвивався іноземний туризм і в Києві, що став одним із найбільших туристських центрів Радянського Союзу. Сотні тисяч іноземних туристів більш ніж із 60 країн світу щороку відвідували столицю України. У 1983 р. київським об'єднанням ВАТ "Інтурист" було прийнято й надано послуги близько 300 тис. іноземних туристів. Середня тривалість перебування одного туриста становила 1,9 дня. У київському "Інтуристі" працювало близько 4 тис. чоловік, у тому числі 300 гідів-перекладачів зі знанням 18 мов світу.

У червні 1983 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР Головне управління з іноземного туризму при Раді Міністрів СРСР було реорганізовано у Державний комітет СРСР з іноземного туризму (Держкомінтурист). Його першим головою став Посол СРСР у Німецькій Демократичній Республіці П. А. Абрасимов, а з 1985 р. - Посол СРСР у Японії В. Я. Павлов.

Динамічний розвиток іноземного туризму в СРСР став можливим завдяки значним коштам, інвестованим державою в розвиток туристської індустрії: кількість місць у готелях Державного комітету СРСР з іноземного туризму збільшилася за 15 років (1970-1985 pp.) з 10 до 55 тис. У підпорядкуванні Держкомінтуриста було понад 100 готелів, мотелів, кемпінгів, численні ресторани, бари, кафе, навчальні заклади, гаражі, станції технічного обслуговування, кіноконцертні та конференц-зали, басейни, сауни, кегельбани, дискоклуби, а також понад 3 тис. одиниць автотранспорту.

У 1989 р. Всесоюзне акціонерне товариство "Інтурист" було виокремлено зі структури центрального апарату Держкомінтуриста СРСР І переведено на самофінансування.

В Україні в грудні 1988 р. був ліквідований центральний орган державного управління галуззю - Головінтурист УРСР. Замість нього в січні 1989 р. було створено Асоціацію з іноземного туризму "Укрінтур".

В умовах демократизації радянського суспільства другої половини 80-х pp. у розвитку міжнародного, особливо виїзного, туризму з'явилися нові тенденції: він позбавився суворої перевірки, заорганізованості, регламентації з боку держави.
Діяльність Української республіканської ради по туризму та екскурсіях щодо розвитку масового туристського руху в Україні
Розвиток масового туристсько-екскурсійного руху в Україні в 70 - 80-х pp. зумовлювався комплексом соціально-економічних, культурно-освітніх, природно-географічних та інших чинників.

Хрущовська "відлига" створила передумови для певного піднесення соціально-економічного рівня життя, зростання реальної заробітної плати. Все це відбувалося на фоні штучно створюваної стабільності, цін на продукти харчування та предмети першої необхідності.

Безумовно, все це стало однією з найважливіших передумов організації ефективного дозвілля населення, зокрема залучення до туристського руху. Неабияку роль у цьому відігравало зростання суспільних фондів споживання, а саме надання безоплатних і пільгових соціальних послуг: оплата путівок на туристсько-екскурсійні маршрути, відпочинок у туристсько-спортивних таборах, проведення самодіяльних походів тощо.

Виміром суспільного багатства є не тільки сукупність матеріальних благ, а й наявність вільного часу, який люди можуть використовувати для задоволення своїх фізіологічних і духовних потреб. Скорочення робочого дня (перехід на шести- й семигодинний робочий день) та робочого тижня (п'ятиденний), збільшення тривалості відпустки (в середньому на 3,1 дня) відчутно вплинули на зростання фонду вільного часу громадян. Однією з важливих передумов, що безпосередньо сприяють розгортанню туристсько-екскурсійного руху, є транспорт. У 70-х - першій половині 80-х pp. він зазнав докорінної технічної реконструкції, що створило відносно комфортні умови для перевезення значної кількості туристів.

Розвитку туризму також сприяли істотні зміни в сфері обслуговування, що перетворилась на окрему галузь з розвиненою інфраструктурою. Ще одним важливим чинником, який зумовлював розгортання масового туристсько-екскурсійного руху, слід вважати зростання культурно-освітнього рівня населення, прагнення людей глибше пізнати історію свого краю та інших країн.

Організацією внутрішнього туризму та екскурсій в Україні в цей період займалися Українська республіканська рада по туризму та екскурсіях (УРРТЕ), Міністерство оборони УРСР, Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник", Міністерство освіти УРСР та інші міністерства і відомства колишнього СРСР. Держава виділяла певні кошти, фонди, матеріали, транспорт для створення в республіці індустрії туристсько-екскурсійного обслуговування населення. У 70-х - першій половині 80-х pp. особливо швидко зростала кількість підприємств індустрії туризму. Так, якщо в 1970 р. в Україні було 58 туристських баз, їхніх філій і притулків, то в 1983 р. - 25 готелів, 75 турбаз, 4 туркомплекси, 11 притулків, 6 кемпінгів, 36 стоянок і наметових притулків, усього - 156 (у 2,5 раза більше).

У 1971 - 1975 pp. темпи розвитку туризму і екскурсій були особливо високими. В СРСР було надано послуги 25,4 млн туристів і понад 130 млн екскурсантів.

Комплексні заходи щодо подальшого розвитку туризму були визначені прийнятою в жовтні 1980 р. постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС "Про подальший розвиток і вдосконалення туристсько-екскурсійної справи в країні" (див. додаток 7). У документі було дано широку програму заходів, що забезпечували значне збільшення обсягу і підвищення якості обслуговування, удосконалення видів, форм наданих послуг, розширення мережі туристсько-екскурсійних установ.

У 1981 - 1985 pp. постійно нарощувались обсяги туристсько-екскурсійного обслуговування населення по лінії Центральної ради по туризму та екскурсіях (ЦРТЕ). У 1985 р. було надано послуги 37 млн туристів і 200 млн екскурсантів. Населенню було надано туристсько-екскурсійних послуг на суму понад 8 млрд крб.

У 1985 р. система Центральної ради по туризму та екскурсіях мала в своєму підпорядкуванні 965 туристських об'єктів, здатних прийняти одночасно майже 400 тис. відпочиваючих.

Питання туристсько-екскурсійної діяльності населення країни стали складовим елементом Комплексної програми розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг на 1986 - 2000 pp. Стосовно туризму вимоги Комплексної програми знайшли відображення в спільній постанові ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ від 18 липня 1985 р. "Про заходи щодо розвитку туризму й удосконалення туристсько-екскурсійного обслуговування населення в країні в 1986 - 1990 роках і на період до 2000 року" (див. додаток 8), якою Центральній раді по туризму та екскурсіях, Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник" і Державному комітету СРСР з іноземного туризму за участю зацікавлених міністерств і відомств було доручено забезпечити в 1986 - 2000 pp. подальший розвиток і удосконалення туристсько-екскурсійного обслуговування за рахунок реконструкції та розширення власної матеріальної бази, здійснити величезний комплекс найважливіших заходів. Виконання цих планів, безумовно, сприяло подальшому розвитку туризму в СРСР.

Головним змістом постанови 1985 р. була її соціальна спрямованість. У документі підкреслювалося, що "туризм і екскурсії стали невід'ємною частиною життя народу, важливим засобом зміцнення здоров'я людей і раціонального використання вільного часу". Було намічено широкий комплекс заходів для зміцнення матеріально-технічної бази туризму, в тому числі і в Україні. Так, по лінії Центральної ради по туризму та екскурсіях ВЦРПС передбачалося будівництво туристських комплексів, готелів, баз і кемпінгів у 1986 - 1990 pp. на 40 тис. місць, у 1991 - 1995 pp. - на 60 тис, а в 1996 - 2000 pp. - на 70 тис. місць.

По лінії Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник" передбачалося будівництво молодіжних центрів, таборів і готелів у 1986 - 1990 pp. на 3,3 тис. місць, у 1991-1995 pp. - на 5,2 тис, а в 1996-2000 pp. - на 7 тис. місць.

З цією метою на 1986-1999 pp. ВЦРПС планувалось виділити капітальних вкладень на 616 млн крб., "Супутнику" - 60 млн крб.

Планувалося довести кількість туристсько-екскурсійних поїздів у 1990 р. до 2 тис. рейсів, а в 2000 р. - до 3 тис. рейсів за рік. Для цього було доручено здійснити проектування і будівництво пунктів стоянок таких поїздів, у тому числі в Україні - у Полтаві, Яремчі, Рахові, Чернівцях, Чернігові, Херсоні, Дніпропетровську, Запоріжжі й Керчі.

Передбачалося організувати виробництво буксирувальних гірськолижних підйомників (по 10 комплектів щороку), збірних дерев'яних будинків (загальною площею 80 тис. м2 щороку), продуктів харчування в дрібному розфасуванні, придатних для тривалого зберігання, автобусів у туристському виконанні (2 тис. шт. щороку) та багато іншого.

Варто особливо підкреслити послідовну систему виконання спільних постанов ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ, що існувала в ті роки. На основі спільних постанов з питань туризму 1969, 1980, 1985 pp., з урахуванням місцевих особливостей - матеріально-технічних, рекреаційних, демографічних, етнічних, освітніх та інших - розроблялися і затверджувалися відповідні документи (постанови, плани заходів) на рівні колишніх союзних республік, областей, міст і регіонів. Цим забезпечувалася чітка система роботи з реалізації завдань щодо розвитку туризму у величезній Радянській країні, що планувалися Центром на перспективу.

В основному завдання з розвитку туризму в 1986-1990 pp. були виконані.

Особливу увагу було приділено залученню до туристсько-екскурсійної діяльності працюючої та учнівської молоді. Розширенню масовості й доступності туристсько-екскурсійної діяльності учнівської молоді, як і всіх трудящих, сприяла і створена в країні структура управління туризмом та екскурсіями, що зазнала подальшого вдосконалення.

Як свідчив досвід, що склався, прийнята в країні структура загалом давала можливість задовольняти специфічні запити радянської працюючої та учнівської молоді в заняттях туризмом і екскурсіями. Разом з тим виявлялись резерви різних організацій у створенні матеріальної бази туризму, формуванні тематики в галузі туристського будівництва, транспорту, уніфікації й стандартизації туристського обслуговування з урахуванням особливостей соціально-демографічних, соціально-професійних груп населення і молоді. У зв'язку з цим було необхідно посилити координувальну роль, об'єднати зусилля різних організацій, відомств і міністерств у розвитку як національного (внутрішньосоюзного), так і міжнародного туризму. Таку роль у національному туризмі відігравала Міжвідомча рада по туризму та екскурсіях при ВЦРПС, до складу якої входили представники 22 міністерств і відомств. У структурі Міжвідомчої ради було створено 9 робочих комісій і груп, які розробляли пропозиції з окремих, найактуальніших проблем туристсько-екскурсійної справи, а також аналогічні ради, що функціонували в республіках, краях і областях. Міжвідомча координація міжнародних туристських зв'язків СРСР здійснювалася Радою при Державному комітеті СРСР з іноземного туризму, у складі якого також була представлена значна кількість міністерств і відомств, зацікавлених у розвитку туристського обміну з організаціями зарубіжних країн.

Про піднесення в 70 -80-ті pp. масового туризму в СРСР загалом і в Україні зокрема переконливо свідчать обсяги діяльності Української республіканської ради по туризму та екскурсіях. Якщо в 1980 р. в УРСР було надано послуги більш як 36 млн екскурсантів, то за 1981 -1985 pp. діяльністю цієї організації було охоплено майже 30 млн туристів і 200 млн екскурсантів. Упродовж 15 років (1970-1985) обслуговування екскурсіями зросло в 7 разів: з 6,2 до 43,5 млн чол. Збільшилася за цей період і кількість екскурсійних організацій - з 44 до 144.

Щорічне перевиконання планових завдань з розвитку туризму в Україні, активна екскурсійна робота свідчили не лише про стійку тенденцію зростання інтересу населення Української РСР до раціональної організації свого вільного часу, а й про можливості туризму.

Так, за 1981 - 1985 pp. понад планові завдання було надано послуги більш як 600 тис. туристів і 6 млн екскурсантів тільки за рахунок того, що бюро подорожей і екскурсій республіки більше уваги приділяло організації подорожей місцями революційної, бойової і трудової слави радянського народу, місцевими маршрутами, на орендованих базах Чорного й Азовського морів, у Закарпаття й Прикарпаття. Вживалися практичні заходи щодо посилення спільної координації, поліпшення трудової співдружності колективів бюро подорожей і екскурсій та суміжних організацій, підприємств - транспортних, громадського харчування, готельного господарства, музеїв тощо.

Співпраця Української республіканської ради по туризму та екскурсіях з різними зацікавленими міністерствами й відомствами сприяла зростанню доступності засобів туризму широким масам населення республіки.

Отже, на цій підставі можна виділити деякі тенденції, що зміцнювалися з року в рік, і напрями в розвитку туризму в Українській РСР у 80-ті pp. Це насамперед орієнтування на кооперування різних організацій і відомств у реалізації завдань туристсько-екскурсійного обслуговування; по-друге, значне зміцнення матеріально-технічної бази туристських організацій республіки; по-третє, посилення зв'язків між відповідними організаціями УРСР та інших республік, що сприяло подальшій інтернаціоналізації туризму та підвищенню його ролі як чинника патріотичного й інтернаціонального виховання.

Вивчення практики Київської міської ради по туризму та екскурсіях показало, що киянам надавалися широкі можливості здійснювати подорожі по ленінських місцях, містах-героях, столицях союзних республік, по Криму і Кавказу, Карпатах, Уралу й Алтаю, Прибалтиці й Закавказзю. Аматори водних подорожей могли побувати на Волзі й Дону, Дніпрі та Єнісеї, Баренцовому і Чорному морях. Туристські путівки все ширше використовували профспілкові комітети міста для заохочення передовиків виробництва, переможців соціалістичного змагання, найкращих пропагандистів, агітаторів, політінформаторів та інших категорій ідеологічного активу.

Щороку з Києва вирушали по ленінських місцях або містах-героях туристські поїзди "Київський пропагандист" і "Киянка", до складу груп яких входили найкращі пропагандисти міста, а також жінки - передовики виробництва, ветерани Великої Вітчизняної війни і праці.

Однак туристична індустрія не змогла забезпечити всіх бажаючих відпочити в туристських підприємствах і на маршрутах. Тому ефективним засобом прояву масовості й доступності туризму був самодіяльний туристський рух. Як показав аналіз, проведений Центральною радою по туризму та екскурсіях та Інститутом підвищення кваліфікації працівників туристсько-екскурсійних організацій, у 80-ті pp. робота з розвитку самодіяльного туризму проводилася в 96 тис. туристських секцій і клубів туристів, колективів фізкультури підприємств, установ і навчальних закладів, 927 міських, районних туристських клубах рад по туризму та екскурсіях. Для туристів працювало понад 23 тис. пунктів прокату туристського інвентарю і спорядження, було розроблено понад 20 тис. маршрутів походів по рідному краю, 1200 класифікованих категорійних маршрутів, описано 1400 гірських перевалів.

Постійний розвиток соціальної бази самодіяльного туризму давав можливість щороку збільшувати кількість учасників, що постійно займались туризмом, а також учасників походів вихідного дня і багатоденних некатегорійних походів.

У 80-ті pp. в республіці при колективах фізкультури підприємств і установ, навчальних закладів, колгоспів і радгоспів працювало понад 18 тис. туристських секцій (порівняно з 1980 р. їх кількісне зростання становило 4,5 тис. чол.), у яких регулярно різними видами туризму займалися понад 2 млн 400 тис. чол. Слід зазначити, що за кількістю учасників масовий спортивний туризм посідав друге місце серед видів спорту після легкої атлетики.

Туристськими організаціями України було розроблено понад 2 тис. самодіяльних маршрутів вихідного дня, по місцях революційної, бойової і трудової слави радянського народу. Цими маршрутами в Україні щороку здійснювали походи і подорожі 6,5 млн чол.

У радах по туризму та екскурсіях функціонував 121 туристський клуб. Турклуби були основними організаційно-методичними центрами самодіяльного туризму, що надавали допомогу колективам фізкультури в створенні туристських секцій при організаціях, установах, підприємствах. Клуби організовували і проводили масові зльоти і змагання, місячники туризму. Програма їхньої діяльності включала масові походи вихідного дня, складання туристських нормативів комплексу ГПО, змагання з туристських навичок, конкурси тощо. Члени туристських клубів залучалися також до охорони природи, пам'яток історії й культури.

Самодіяльний туризм - це туристські експедиції, зльоти, походи і змагання з пішохідного, гірського, водного, автомотовело- і спелеотуризму. Справжнім святом туристів України, оглядом їхніх досягнень були традиційні республіканські туристські зльоти, які проводилися один раз на два роки і були присвячені Дню Перемоги.

Вагомим чинником розвитку масовості й доступності самодіяльного туризму була підготовка і навчання громадських туристських кадрів. Так, у Києві цими питаннями займався міський туристський клуб Київської міської ради по туризму та екскурсіях. При туристському клубі працювала міська школа туризму, що проводила заняття з усіма категоріями громадських туристських кадрів за програмами початкової (ПТП), середньої (СТП), вищої (ВТП) туристської підготовки і середньої інструкторської підготовки (СІП).

Разом з Українською філією Інституту підвищення кваліфікації працівників туристсько-екскурсійних організацій Київський міський туристський клуб був організаційно-методичним і навчально-консультативним центром розвитку масового самодіяльного туризму в місті й республіці. При клубі працювало 13 громадських комісій з видів туризму й видів роботи, пункт прокату туристського спорядження й інвентарю, бібліотека туристської літератури, що містила понад 9 тис. одиниць. Київський міський туристський клуб об'єднував 575 туристських секцій колективів фізкультури. У міському туристському клубі завжди можна було отримати кваліфіковану консультацію з питань організації й проведення походів вихідного дня, складання нормативів з туризму Всесоюзного комплексу ГПО і багатоденних категорійних подорожей, організації масових туристських заходів, зльотів і змагань, з методики підготовки громадських туристських кадрів.

Постійний розвиток самодіяльного туризму, зростання його ролі у суспільному житті потребували ефективнішої організації та управління самодіяльним туризмом. Як показало вивчення існуючої практики, туристські та фізкультурні організації проводили велику роботу з підготовки і підвищення кваліфікації штатних і громадських кадрів самодіяльного туризму. Республіканськими радами по туризму та екскурсіях під керівництвом Центральної ради по туризму, та екскурсіях у 80-ті pp. було створено систему постійно діючих курсів, семінарів, шкіл і філій Інституту підвищення кваліфікації. На них, а також на щорічних семінарах навчалися десятки тисяч штатних і громадських туристських кадрів. Активну участь у підготовці інструкторів туризму брали й вищі навчальні заклади, де на факультетах громадських професій студенти набували навичок похідного життя і готувалися кваліфіковані інструктори самодіяльного туризму. Десятки тисяч громадських туристських кадрів навчалися і в загальноосвітніх школах, училищах, інших відомствах та організаціях.

Масовий розвиток самодіяльного туризму неможливий без залучення до організаторської роботи широкого громадського активу. З цією метою в Українській РСР, наприклад при обласних і Київській міській радах по туризму та екскурсіях, було створено керівні громадські органи - федерації туризму, а при Республіканській раді - Республіканську федерацію туризму. Через численні громадські комісії з видів, туризму і напрямів роботи федерації туризму здійснювали керівництво багатогранною туристичною діяльністю.

Таким чином, склалася стійка тенденція посилення масовості й доступності програм туризму, обмінів і подорожей, реалізованих різними туристичними органами. При цьому спеціалізовані підрозділи, охоплюючи різні соціальні групи і прошарки населення та координуючи свою діяльність у вирішенні загальних питань розвитку й удосконалення туризму, здійснювали туристсько-екскурсійне обслуговування відповідно до запитів радянських людей, з урахуванням їх професійного, вікового та освітнього рівнів.
Зоряний час радянського туризму (70-80-ті pp.)
5.3. БММТ "Супутник" і молодіжний туризм як чинник патріотичного та інтернаціонального виховання радянської молоді
Радянська політична система широко використовувала засоби туризму для виховання підростаючого покоління.

Молодіжним туризмом в СРСР (як внутрішнім, так і міжнародним) займалось Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник" ЦК ВЛКСМ (створене в 1958 p.). "Супутник" мав свої підрозділи при республіканських, крайових, обласних, міських комітетах комсомолу.

У 70 -80-ті pp. БММТ "Супутник" значно розширило обсяги, форми та напрями своєї діяльності.

Підкреслюючи важливість розвитку туризму та екскурсій для задоволення широких інтересів молоді, ЦК ВЛКСМ у 1972 p. почав розширювати мережу туристичних органів комітетів комсомолу, покликаних забезпечити ефективне використання каналів туризму, екскурсій та молодіжного обміну.

Організаційне становлення молодіжного туризму в країні, основним стрижнем якого стала туристська експедиція радянської молоді "Моя Батьківщина - СРСР" - складова частина Всесоюзного походу комсомольців і молоді по місцях революційної, бойової й трудової слави радянського народу, зумовило величезне піднесення туристського руху молоді, розкрило значні резерви туристсько-екскурсійної діяльності комітетів комсомолу. З кожним роком експедиція набирала нових обертів. Тільки в 1974 - 1977 pp. по союзних маршрутах "Супутника" вже подорожували понад 9 млн молодих людей, близько 500 тис. провели свої відпустки й канікули в молодіжних таборах. У 1978 - 1981 pp. у всіх внутрішньосоюзних поїздках, екскурсіях і подорожах взяли участь майже 14 млн юнаків і дівчат, або на 5 млн чол. більше, ніж у 1974 - 1977 pp. У 1974 - 1986 pp. по восьми тематичних маршрутах Всесоюзної туристської експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" подорожували ЗО млн юнаків і дівчат. 80 тис. з них виконали туристські нормативи і були нагороджені бронзовими значками "Моя Батьківщина - СРСР", 7 тис. - срібними і близько 100 чол. стали власниками золотих значків.

Туристсько-екскурсійні заходи були приурочені до знаменних дат у житті колишнього Союзу РСР - роковин жовтневих подій, створення СРСР, дня народження В. І. Леніна, чергових з'їздів КПРС, комсомолу тощо.

У 70 -80-ті pp. туристсько-екскурсійні організації України проводили роботу з розвитку й удосконалення форм залучення молодого покоління до участі в експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" під гаслом підготовки і святкування 40-річчя Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками, 65-річчя присвоєння комсомолу імені В. І. Леніна. У 1980 р. в республіці було розроблено 15 нових маршрутів, а всього чисельність учасників експедиції становила 2,3 млн юнаків і дівчат, у тому числі: робітників - 9 %, сільської молоді - 5, службовців - 3, учнів шкіл -38, ПТУ - 18, студентів ВНЗ - 15 , учнів технікумів -12 %.

Формою ділового співробітництва секції експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" з органами народної освіти, культури, охорони пам'яток історії й культури були спільні туристські заходи, тематичні зустрічі й походи, присвячені 40-річчю Великої Перемоги, робота зі створення на туристській основі обласних героїко-патріотичних клубів, розширення мережі маршрутів вихідного дня по об'єктах експедиції тощо. Тематичні зустрічі пройшли під гаслами "Салют, Перемого!" і "Фестиваль, мир, праця".

БММТ "Супутник" Львівського, Рівненського, Кіровоградського, Запорізького, Вінницького, Кримського, Одеського обкомів комсомолу провели зльоти активістів експедиції "Літопис Великої Вітчизняної" і "Моя Батьківщина - СРСР". Усього в республіці з 1972 по 1987 р. було проведено понад 70 тематичних зустрічей, походів, присвячених 40-річчю Великої Перемоги і 65-річчю присвоєння комсомолу імені В. І. Леніна. Понад 50 тис. юнаків і дівчат, піонерів і школярів республіки, у тому числі 23 тис. дітей з районів Сибіру і Крайньої Півночі, побували на маршрутах "Ніхто не забутий, ніщо не забуте!", "Ордени Батьківщини на прапорі комсомолу", "Дорогою Великого Жовтня", зустрілися з ветеранами Великої Вітчизняної війни, молодими передовиками виробництва.

Значну увагу приділяли в 1980-1985 pp. БММТ "Супутник" комітетів комсомолу України питанням подальшого посилення ролі туристської експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" у справі патріотичного виховання учнів ПТУ, студентів технікумів і ВНЗ. Найбільшим загоном учасників експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" була шкільна молодь. Цьому сприяла постанова ЦК ЛКСМУ і Міносвіти УРСР "Про участь школярів республіки в експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" у рамках навчальних програм".

Практика роботи БММТ "Супутник" Запорізького, Харківського, Волинського обкомів, Київського міськкому комсомолу свідчить про те, що найактивнішими формами роботи з цією категорією молоді були дні туристсько-екскурсійної роботи, тематичні тижні знайомства з обласними об'єктами експедиції, організація туристських поїздів.

Так, у вересні - жовтні 1985 р. у м. Луцьку Волинської обл. для учнів ПТУ було проведено 2 тематичних тижні, присвячених 40-річчю Перемоги. 800 учнів ПТУ і старших школярів, студентів педучилища імені Я. Галана побували на екскурсіях по об'єктах експедиції. 2500 учнів ПТУ м. Запоріжжя починали навчальний рік зі знайомства з історією міста. Традиційною формою цього знайомства були тематичні автобусні екскурсії.

У медичному інституті м. Києва, у педагогічному інституті імені В. Г. Бєлінського (м. Миколаїв) за рішенням комітетів комсомолу учасниками експедиції в межах обласного туру були академічні групи. Це давало змогу згуртувати колективи, підвищити інтерес до навчання, громадської діяльності, зробити вивчення історії рідного краю ефективнішим; крім того, академічна група ставала постійною туристською групою, що брала участь в експедиції.

Активну участь в експедиції брали також учні Козятинського ТУ (Вінницька обл.), ТУ № 8, ПТУ № 5 м. Дніпропетровська, СПТУ № 107 м. Донецька, Львівського торгово-економічного інституту, МПТУ № 7 м. Конотопа (Сумська обл.), Одеського верстатобудівного технікуму, Полтавського педінституту та ін. Всього до участі в експедиції було залучено 202 тис. студентів і учнів технікумів, 271 тис. учнів технічних училищ.

Найбільшим загоном учасників експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" в Україні була шкільна молодь - 934 тис. чоловік.

Разом з молодими робітниками й колгоспниками учні ПТУ, технікумів, студенти ВНЗ, піонери та школярі під час подорожей і екскурсій по маршрутах експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" брали активну участь у пошуковій експедиції "Літопис Великої Вітчизняної".

Під час поїздок і екскурсій школярі Донецької обл. провели операцію "Згадай усіх поіменно!", встановили 2900 імен не відомих раніше воїнів, зустрілися з їхніми рідними й близькими; учасники експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" школярі Млинівської середньої школи № 1 Рівненської обл. розшукали ветеранів КПРС, комсомолу, Великої Вітчизняної війни, організували листування з ними та провели зустрічі; після екскурсій, поїздок по маршрутах експедиції з ініціативи загонів комсомольців ПТУ № 9 і школи-інтернату № 2 імені С. А. Ковпака м. Путивля Сумської обл. на згадку про тих, хто не повернувся з війни, було закладено алею Слави.

Усього в Україні пошуковою роботою під час поїздок по маршрутах експедиції займалось понад 60 тис. школярів і піонерів. Серед них учасники патріотичного об'єднання "Океан" м. Києва, члени експедиційного загону при ЖЕКу № 1 Ленінського району м. Кіровограда, школярі Могилів-Подільської середньої школи N° 5 Вінницької обл., члени клубу "Смолоскип" Жовтневого району м. Харкова. Меджибізької середньої школи Хмельницької обл., Золотоніської середньої школи Черкаської обл., Шорської середньої школи № 1 Чернігівської обл., середніх шкіл № 15, № 190 м. Києва та багато інших.

Добре зарекомендувала себе така форма роботи із залучення молодого покоління до туристських подорожей, як маршрути вихідного дня. Так, у м. Києві, Дніпропетровській, Миколаївській, Вінницькій, Запорізькій областях учасники таких поїздок не тільки ближче знайомилися з історією рідного краю, відвідували об'єкти експедиції, найкращі підприємства, а й виконували нормативи на здобуття бронзових значків експедиції "Моя Батьківщина - СРСР".

З метою розширення географії місцевого туризму загалом, особливо для молоді, що мешкала в гуртожитках, було розроблено понад 40 нових маршрутів, таких, наприклад, як Київ - Черкаси - Кам'янка -Розумівка, Чернігів - Новгород-Сіверський, Дніпропетровськ - Запоріжжя, Луцьк - Кортеліси - Брест, Луцьк - Львів та ін. Проведена робота дала змогу залучити до участі в подорожах понад 40 тис. молодих людей, що проживали в гуртожитках.

Серед найцікавіших традиційних форм участі трудящої молоді в експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" були авто- і мотопробіги.

На честь 40-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників авто- і мотопробіги провели срібні значківці експедиції -молоді робітники Ладижинської ГРЕС Вінницької обл., 1500 молодих представників промислових підприємств м. Луцька, молоді робітники виробничого об'єднання "Азот" Рівненської обл., Севастопольського судноремонтного заводу.

Великою популярністю в молоді Івано-Франківської, Київської, Запорізької, Львівської, Одеської, Рівненської областей користувалися тематичні спецрейси туристських поїздів. Програма спецрейсів по Закарпаттю, організованих Івано-Франківським бюро "Супутник", проходила під гаслом "Пам'ять".

У туристському русі важливу роль відіграли республіканські й обласні героїко-патріотичні клуби, зокрема "Молодогвардієць" у Ворошиловграді, Краснодоні, "Корчагінець" у Хмельницькому, Шепетівці, "Тимурівець" у м. Каневі, "Партизанська слава" в м. Щорсі Чернігівської обл., "Спартак" у м. Кіровограді, с Красногорці, Всесоюзний клуб трудової слави "Прометей" у Дніпропетровську та Дніпродзержинську. Впродовж 1985 року маршрути цих клубів відвідало понад 4,5 тис. молодих робітників, колгоспників, учнівської молоді. БММТ "Супутник" ЦК ЛКСМ України разом з комітетами комсомолу на базі клубів організовували й проводили ідейно-політичні заходи, спрямовані на повніше розкриття тематики засідання клубу, - зустрічі з ветеранами, тематичні конференції, відвідування комсомольсько-молодіжних колективів - учасників ударних вахт тощо.

Підвищенню інтересу підростаючого покоління до туристських подорожей рідним краєм і країною, збільшенню кількості загонів учасників експедиції "Моя Батьківщина - СРСР" багато в чому сприяли засоби масової інформації. Постійно використовувалися можливості республіканських молодіжних видань, радіо і телебачення. В обласних газетах було започатковано рубрику "На туристських маршрутах", вікторину-конкурс "Моя Батьківщина - СРСР", сторінки "Маршрутами "Супутника" тощо.

Туристська експедиція радянської молоді "Моя Батьківщина - СРСР" тривала понад 15 років, з 1972 по 1987 р.

Патріотичне виховання молоді засобами туризму органічно поєднувалося з організацією міжнародного молодіжного туристського обміну. Тільки з 1958 по 1985 р. включно у двосторонній туристський обмін БММТ "Супутник" із зарубіжними організаціями було залучено понад 7 млн молодих радянських та іноземних туристів, з них в СРСР побувало понад 4 млн іноземних туристів, за кордон виїхало майже 3,5 млн чол. радянської молоді. За 1975-1985 pp. всіма видами молодіжного туризму, обмінів, екскурсій, подорожей і відпочинку в межах діяльності туристських органів союзів молоді соціалістичних країн було охоплено майже 55 млн юнаків і дівчат.

Завдання міжнародного молодіжного туристського обміну з виконання пізнавальної, освітньої та виховної функцій потребували розвитку й удосконалення видів туристських поїздок, що сприяли масовому спілкуванню молодих людей. Як зазначалося в постанові ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 31 жовтня 1980 р. "Про подальший розвиток і удосконалення туристсько-екскурсійної справи в країні", процес удосконалення видів і форм послуг, що надаються, розширення мережі туристсько-екскурсійних установ сприяють повнішому використанню можливостей туризму з метою поліпшення ідейно-політичного, трудового і морального виховання працюючої та учнівської молоді.

Виходячи з цього, ВЛКСМ постійно приділяв увагу всебічному і своєчасному осмисленню соціально-культурних функцій туристського обміну, реалізованого через різноманітні форми поїздок, спілкування і туристських контактів. Орієнтуючись на них, ЦК ВЛКСМ рекомендував комітетам комсомолу розвивати і розширювати можливості найперспективніших видів і засобів організованого туризму. З урахуванням досвіду, накопиченого організаціями молодіжного туризму нашої країни і за кордоном, комітети комсомолу забезпечували всебічну реалізацію змісту програми різноманітних видів туристських поїздок.

Перше місце за своїм обсягом і масовістю посідали загальноознайомлювальні поїздки. Значна частина їх припадала на подорожі, присвячені святкуванню знаменних дат у житті братерських народів, держав і спілок молоді.

Важливим внеском до міжнародних молодіжних подорожей у 70 - 80-ті pp. став розвиток такої популярної і ефективної форми молодіжних обмінів, як поїзди, рейси, круїзи дружби. Початок обміну поїздами дружби був покладений у березні 1962 p., коли вперше такий обмін, присвячений річниці створення братерських молодіжних спілок, відбувся між ВЛКСМ і СВНМ (Спілка вільної німецької молоді). Відтоді це співробітництво стало традиційним і поширилося на молодіжні організації Болгарії, Угорщини, Монголії, Польщі, Чехословаччини та інших країн соціалізму. В 1979-1980 pp. у складі поїздів, рейсів, круїзів дружби тільки в межах співробітництва БММТ "Супутник" з туристськими організаціями спілок молоді, цих країн брало участь 180 тис. радянських і зарубіжних молодих працівників промисловості й села, представників науково-технічної і творчої інтелігенції, комсомольські та молодіжні активісти, працівники шкіл і піонерських установ. Причому чисельність молоді, що залучалась до цієї форми спілкування, щороку збільшувалась наполовину. У 1984 р. БММТ "Супутник" у співробітництві з партнерами тільки соціалістичних країн здійснив обмін 95 поїздами і рейсами дружби.

Зросло число спеціалізованих і загальнотуристських поїздів дружби, що прибували до СРСР і з капіталістичних країн. По лінії "Супутника" регулярно приймались поїзди дружби з Австрії, Фінляндії, ФРН, Західного Берліна, Греції. Традиційним був прийом поїздів молоді Австрії, комплектування й відправлення яких здійснювало Австро-Радянське товариство.

Двосторонні фестивалі й табори дружби були центральними подіями в житті спілок молоді. Підготовка цих заходів давала можливість залучати до них мільйони юнаків і дівчат, як наприклад, на фестивалі дружби молоді СРСР і НДР, де були присутні понад 2000 членів Спілки вільної німецької молоді і в яких брали участь мільйони радянських юнаків і дівчат із 30 споріднених округів, областей і міст Німецької Демократичної Республіки та Радянського Союзу.

Крім участі в підготовці й проведенні інтернаціональних і двосторонніх молодіжних фестивалів комсомольські й туристські організації країни брали активну участь в організації таборів дружби, що регулярно проводилися разом з молодіжними спілками Франції, ФРН, Фінляндії, США, Японії. Наприклад, тільки з 1964 по 1982 р. на території СРСР відбулося 17 таборів дружби радянської й французької молоді із загальною кількістю учасників 13,5 тис. чол. Щороку учасниками цих таборів були 6 - 7 тис. посланців радянської та іноземної молоді.

У 1976-1982 pp. за ініціативою БММТ "Супутник" набули розвитку і такі форми туристських поїздок, як інтернаціональні поїзди європейської молоді до СРСР і круїзи з відвідуванням країн басейнів річки Дунай, Чорного і Середземного морів, Тихого океану. Через Міжнародне бюро туризму та обмінів молоді було організовано 25 поїздів і круїзів за участю 10 тис. молодих людей з 18 країн.

Набув значного розвитку обмін групами молоді в межах споріднених областей і міст СРСР та країн соціалізму. Понад 5 тис. обласних, районних, міських і первинних комсомольських організацій СРСР підтримували двосторонні зв'язки з молодіжними організаціями соціалістичних країн. Така дружба слугувала базою активного обміну групами молоді підприємств, сільськогосподарських об'єднань, навчальних закладів, наукових і культурних установ. Молоді туристи з соціалістичних країн охоче відвідували промислові об'єкти в різних місцях Радянського Союзу, в будівництві яких брали участь їхні однолітки в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги (Усть-Ілімський лісопромисловий комплекс, газопровід Оренбург - Західний кордон СРСР та ін.).

Такий обмін був ефективним каналом поліпшення конкретного співробітництва спілок молоді та їхніх місцевих організацій, що виконувало винятково важливу роль в інтернаціональному зближенні народів. Це зазначалося, зокрема, на спеціалізованих семінарах у програмі XI фестивалю дружби угорської й радянської молоді в 1977 p., VI фестивалі молоді СРСР і НДР у 1983 р.

ВЛКСМ удосконалювала і молодіжний обмін у межах споріднених зв'язків радянської молоді з молоддю капіталістичних країн. Так, у програмі фестивалів дружби радянської і фінської молоді (Лахті, серпень 1977 p.; Гельсінкі, Тампере, літо 1981 р.) було обговорено важливість розвитку молодіжних зв'язків двох країн за участю споріднених міст СРСР і Фінляндії. Відзначався позитивний досвід обміну поїздами дружби, до складу яких входили молоді представники цих міст.

В умовах будівництва соціалізму зростали потреби в спеціалізованих видах туризму. Наприклад, у 1975 р. ЗО тис. радянських і зарубіжних молодих робітників, селян, учителів, піонерських вожатих стали учасниками 90 спеціалізованих поїздів, а в 1980 р. число таких поїздів і кількість учасників зросли на 50 %. У складі спеціалізованих груп радянської молоді виїжджали автомобілісти, хіміки, молоді архітектори, медичні працівники, вчителі, будівельники, шахтарі, металурги, працівники сільського господарства.

Слід зазначити, що постійно зростала кількість робочої сільської молоді соціалістичних країн, що відвідувала СРСР. Високий був її відсоток у групах Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки та інших країн.

Значний інтерес викликали в молоді поїздки учнів і студентів, представників навчальних закладів на мовні курси, семінари, обміни в межах ознайомлювально-виробничої практики ВНЗ СРСР і соціалістичних країн.

Аналіз практики роботи БММТ "Супутник" показав, що частка навчальних поїздок молоді щороку становила понад третину обсягу співробітництва радянської молоді зі своїми зарубіжними однолітками. Наприклад, у 1977 р. учасниками навчальних і освітніх програм стали 72 тис. молодих туристів, яким було прочитано 2000 лекцій з різних галузей науки, техніки, літератури, мистецтва, освіти, забезпечено відвідування ними виставок і концертів. Тисячі радянських і зарубіжних студентів ВНЗ, технікумів, коледжів, учнів шкіл, системи професійно-технічної освіти брали участь в обміні в межах навчально-виробничої практики. У 1980-1985 pp. чисельність молоді, залученої до таких програм туризму, ще більше зросла і перевищила 150 тис. чоловік.

По лінії БММТ "Супутник" значно збільшилась кількість поїздок за кордон студентської молоді. Підтримуючи і розвиваючи співробітництво із зарубіжними туристськими організаціями, бюро "Супутник" сприяло розширенню освітніх поїздок іноземної учнівської молоді до СРСР. Регулярними в межах такого обміну стали поїзди піонерів і школярів Польщі, Східної Німеччини, Болгарії, Чехословаччини. Програми цих масових інтернаціональних акцій піонерських і дитячих організацій передбачали спільне перебування в таборах піонерів і школярів, роботу в учнівських бригадах, спортивні заходи, обмін досвідом роботи піонерських дружин і загонів.

Ще одним видом молодіжного туризму були спеціалізовані поїздки з метою участі радянської і зарубіжної молоді в різних конгресах, симпозіумах, семінарах, виставках. Радянські та зарубіжні юнаки й дівчата брали активну участь у Міжнародному Гегелівському конгресі (Москва, 1974 p.), Міжнародному конгресі промислового дизайну (Москва, 1975 р.), у виставках "Книга-75", "Інтероргтехніка", з технології рибальства, "ЕКСПО-84", "ЕКСПО-85", "ЕКСПО-86" тощо.

Традиційною формою був обмін молодіжними колективами. Особливу популярність за кордоном завоювали виступи колективів художньої самодіяльності. Тільки в 1976-1980 pp. на сценах зарубіжних концертних залів перед сотнями тисяч зарубіжних глядачів виступило понад 300 колективів художньої самодіяльності з СРСР. Високу оцінку виступам радянської молоді за кордоном дали товариства дружби, які приймали ці колективи. З'їзди ВЛКСМ підтримали цей вид молодіжного обміну і рекомендували комсомольським організаціям ширше запроваджувати проведення вечорів відпочинку й культурних заходів, присвячених ознайомленню з мистецтвом, літературою та культурними традиціями народів Радянського Союзу або зарубіжних країн.

Приймаючи групи зарубіжної молоді, комсомольські організації запрошували їх до інтерклубів, заводських будинків культури, тобто в місця масових зустрічей з однолітками, використовуючи ці зустрічі як масову і дійову форму пропаганди культурних досягнень народів СРСР.

Молодіжні самодіяльні колективи були незамінними учасниками всіх великих двосторонніх і багатосторонніх акцій, що відбувалися за участю ВЛКСМ. Наприклад, у дні XI Всесвітнього фестивалю молоді та студентів (Гавана, 1978 р.) було дано до 200 концертів і виступів на мітингах, двосторонніх зустрічах радянських і зарубіжних делегацій, на карнавалі "Молодь сміється над імперіалізмом", на імпровізованих сценах на набережній, у житлових кварталах Гавани, в музичних салонах теплоходів "Грузія", "Леонід Собінов", а також перед радянськими фахівцями, моряками рибальського, вантажного та пасажирського флоту СРСР із загальною кількістю глядачів понад 300 тис.

У дні XII фестивалю (Москва, 1985 р.) постійно були відчинені двері клубу радянської делегації, де на зустрічах, концертах художньої самодіяльності, ярмарках сувенірів, різних виставках побувало понад 100 тис. учасників.

Пропаганді культурної спадщини і традицій народів різних країн значною мірою сприяли численні поїздки молоді на фестивалі мистецтв, художні виставки, для огляду скарбів музеїв, що, в свою чергу, формувало художні та естетичні смаки юнацтва, сприяло усвідомленню й розумінню історичних і художніх цінностей. Регулярними, наприклад, стали поїздки радянської молоді на свята "Варшавська осінь", "Празька весна", міжнародні музичні фестивалі в Сопоті, Кардових Варах. Велику кількість молодих посланців мистецтва збирали всесвітньо відомі фестивалі радянського мистецтва "Російська зима", "Московські зірки",

"Білі ночі", "Київська весна", свята пісенної творчості у Вільнюсі, Ризі й Таллінні. Особливий інтерес викликав проведений у Києві в 1986 р. І Міжнародний молодіжний фестиваль "Пісня в боротьбі за мир".

Традиційними й регулярними були поїздки молодих радянських спортсменів за кордон у складі туристських груп, поїздів і круїзів. Як правило, всі вони були учасниками двосторонніх фестивалів і днів дружби, всесвітніх фестивалів, бажаними гістьми в багатьох країнах світу. Регулярними в межах молодіжного туризму були відвідування Японії і США радянськими гімнастками.

У 70 -80-ті pp. БММТ "Супутник" щороку приймало значну кількість спортсменів, які брали участь у великих міжнародних спортивних змаганнях у Москві, Ленінграді та інших містах СРСР. Такий досвід дав змогу "Супутнику" виконати свого часу відповідальне доручення XVIII з'їзду ВЛКСМ: забезпечити якісну підготовку і проведення туристської програми молоді в рамках Олімпіади-80.

Отже, незважаючи на заідеологізований характер роботи, принципи патріотичного та інтернаціонального виховання радянської молоді найактивніше реалізувалися в діяльності Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник" ЦК ВЛКСМ. Попри деякі негативні моменти в розвитку туризму в 70 -80-ті pp. (суворий партійний і профспілковий контроль, заідеологізованість) слід зазначити, що саме в цей період туризм, зокрема соціальний туризм, переживав свій зоряний час, став масовим явищем і засобом виховання, перетворився на галузь економіки з розгалуженою інфраструктурою.
Сучасний стан розвитку туризму в Україні (90-ті pp.)
6.1. Правові засади туристської діяльності в Україні
За оцінками Всесвітньої туристської організації (ВТО), наприкінці 2000 р. туризм посів перше місце серед галузей світового господарського комплексу за обсягом експорту товарів і послуг. Так, у сфері міжнародного туристського обміну щорічний обіг коштів становить понад 2,2 трлн доларів.

Виробляючи 11 % глобального (загальносвітового) національного продукту, залучаючи 7 % світових інвестицій, туризм нині є найпотужнішою сферою світової економіки. На частку туризму припадає 11 % споживчих витрат, 5 % податкових надходжень. Ще в 1996 р. за валютними надходженнями, що зростають на 9 % щороку, туризм випередив експорт нафтопродуктів, телекомунікаційного обладнання, автомобілебудування, всі інші види послуг.

Сфера гостинності туристських комплексів - найпотужніша в світі. У ній зайнято понад 200 млн чол. (або 8 % існуючих робочих місць), половина з яких працює в готельному господарстві. У жодній галузі індустрії немає такої кількості працівників, які вступають у контакт зі споживачами її продукції. У 2000 р. кількість світових туристських прибуттів, іншими словами, туристів, становила близько 700 млн чол., що означає зростання порівняно з 1999 р. на 7,4 %.

Можна зі всією відповідальністю стверджувати, що туризм і подорожі увійшли до числа першочергових потреб людини. Частка витрат населення на туризм у Великій Британії становить 19 % сімейного бюджету, у ФРН - 16 %, у Японії - 14 %, у Франції та США -- 12 %. Середня американська родина витрачає на туризм 3900 дол. щороку.

Україна має вагомі об'єктивні передумови, щоб увійти до найрозвиненіших у туристичному відношенні країн світу. Маючи вигідне геополітичне розташування, вона з давніх часів є перехрестям транспортних та людських потоків з Півночі на Південь та із Заходу на Схід. Держава володіє значним туристсько-рекреаційним потенціалом: сприятливими кліматичними умовами, переважно рівнинним ландшафтом, багатством флори і фауни, розвиненою мережею транспортних сполучень, культурно-історичними пам'ятками, широкою індустрією подорожей та туризму.

В умовах розбудови української держави туризм стає дійовим засобом формування ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю, залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної спадщини.

Зважаючи на місце і роль туризму в житті суспільства, держава проголошує його одним із пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки.

Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає у створенні продукту, конкурентоспроможного на світовому ринку, здатного максимально задовольнити туристські потреби населення країни, забезпечити на цій основі комплексний розвиток територій та їх соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги та історико-культурної спадщини. Це стосується насамперед таких привабливих туристсько-рекреаційних зон, як Автономна Республіка Крим, Волинська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька області, м. Київ, де туризм посідає чільне місце в розвитку економіки.

В умовах занепаду промислових підприємств спостерігається інтенсивний процес відтоку робочої сили з традиційно провідних галузей економіки України (металургійної, машинобудівної, оборонної та ін.) у сферу надання послуг. Це закономірний процес розвитку світової економіки. Слід наголосити, що вартість створення одного робочого місця в сфері туризму в 20 разів менша, ніж у промисловості.

Туризм не тільки прямо або побічно охоплює більшість галузей економіки, в тому числі промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, страхування, зв'язок, торгівлю, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, сферу побутових послуг, культуру, мистецтво, спорт тощо, а й стимулює їх розвиток. Отже, від функціонування туризму безпосередньо залежить життєдіяльність понад 40 галузей економіки і близько 10-15 % населення України.

Відсутність у 1989 - 1993 pp. структур і важелів державного регулювання туризму в Україні призвела до руйнування важливих складових частин інфраструктури галузі, розпаду соціально орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних валютних коштів за кордон, а також до погіршення матеріально-технічної бази. Було порушено систему напрацьованих зв'язків і турів, підготовки й використання досвідчених кадрів. Якщо в середині 80-х pp. Україну щороку відвідувало понад 500 тис. іноземних туристів, то в 1992 р. - лише близько 120 тис. Разом з тим 10 мли українських громадян виїжджало за кордон переважно за так званими "шоп-турами". Внаслідок цього в 1989-1992 pp. держава втратила майже 80 % валютних прибутків від іноземного туризму.

Призупиненню цього негативного процесу сприяли вжиті урядом заходи. З метою реалізації державної політики в галузі туризму постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1992 р. № 616 було створено Державний комітет України по туризму (нині Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України). До сфери управління Держкомтуризму було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Це дало реальні можливості для виведення вітчизняного туризму з глибокої кризи.

Відродження туризму здійснювалось на чіткій, планомірній і системній основі. Головною метою роботи Держкомтуризму стала необхідність посилення державного регулювання туристичної діяльності. У стислий термін було вжито заходів щодо впорядкування мережі підвідомчих підприємств, розробки й рекламування на міжнародному ринку національного туристського продукту, підготовки досвідчених кадрів, створення та зміцнення нормативної бази туризму.

Згідно з Указом Президента України "Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму" від 31 травня 2000 р. № 740/2000, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України став правонаступником трьох державних комітетів, у тому числі Державного комітету України по туризму.

Держкоммолодьспорттуризм поділявся на три департаменти. Серед них був і Державний департамент туризму і курортів, до складу якого входили Управління організації туризму й Управління розвитку туристичної індустрії та інвестицій.

22 листопада 2000 р. Указом Президента України Держкоммолодьспорттуризм, до складу якого входив Державний департамент туризму і курортів, було реорганізовано. 14 грудня 2001 р. Указом Президента України створено Державну туристичну адміністрацію України.

Важливим кроком у створенні правових засад туристської діяльності стало прийняття 15 вересня 1995 р. Верховною Радою України Закону України "Про туризм" (першого на теренах колишнього СРСР), який накреслив стратегічну лінію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери, став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до туристичної галузі, її проблем і перспектив.

Цей Закон визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону є створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності, визначення їхніх обов'язків та відповідальності.

Дія цього Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, на фізичних осіб, діяльність яких пов'язана з наданням туристських послуг, а також на громадян, які їх отримують.

Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності.

Державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України.

Основними напрямами державної політики в галузі туризму є:

- залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення;
- забезпечення раціонального використання та збереження туристських ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, створення ефективної системи туристичної діяльності для забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму;
- створення і вдосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до чинного законодавства України, міжнародних норм і правил;
- захист прав та інтересів держави в галузі туризму;
- створення сприятливого для розвитку туризму податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів контролю;
- створення економічних умов, які стимулюють розвиток туризму в Україні;
- запровадження пільгових умов для організації туристської та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків, молоді, інвалідів та малозабезпечених верств населення;
- заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток туристичної індустрії;
- встановлення порядку стандартизації, сертифікації та ліцензування в галузі туризму;
- запровадження системи статистичної звітності суб'єктів туристичної діяльності;
- визначення порядку управління державною власністю в галузі туризму;
- створення однакових можливостей на ринку туристських послуг для суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, сприяння розвитку конкуренції, забезпечення дотримання в цій галузі антимонопольного законодавства;
- гарантування безпеки туристів, захист їх прав, інтересів та майна;
- підтримання розвитку туризму в регіонах, визначення статусу окремих туристичних центрів, створення умов для пріоритетного розвитку туристської індустрії;
- організація і розвиток системи наукового забезпечення галузі туризму, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації туристських кадрів;
- розвиток співробітництва із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних програмах розвитку туризму;
- розроблення та укладання міжнародних двосторонніх і багатосторонніх угод у галузі туризму та визначення механізму їх реалізації.

Законом визначено органи державної виконавчої влади в галузі туризму, права та обов'язки туристів, правові засади організації та надання туристських послуг, передбачено кадрове і наукове забезпечення галузі туризму.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про туризм" Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 13 березня 1996 р. № 322 "Про Національну раду по туризму" і затвердив положення про неї.

Основними завданнями Національної ради по туризму є:

- координація діяльності міністерств і відомств, Уряду Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, пов'язаної з реалізацією державної політики в галузі туризму як одного з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки;
- розгляд пропозицій щодо перспектив і напрямів розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, розроблення і запровадження системи управління галуззю туризму;
- розроблення заходів щодо захисту інтересів держави в галузі туризму.

Сприятимуть розвитку туризму в Україні й Укази Президента України: від 28 вересня 1996 р. № 880/96 "Про Фонд "Намисто Славутича"; від 21 вересня 1998 р. № 1047/98 "Про День туризму", який відзначається в Україні на державному рівні щороку 27 вересня; від 10 серпня 1999 р. № 973/99 "Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року"; від 14.12.2001 р. № 1213/2001 "Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму", а також Послання Президента України до Верховної Ради України від 23 лютого 2000 р. № 276а/2000 "Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки", постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 728 "Про заходи подальшого розвитку туризму".

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. було затверджено Програму розвитку туризму в Україні до 2005 р.

29 квітня 2002 р. було прийнято нову постанову Кабінету Міністрів України "Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки".

Основною метою Програми є створення конкурентоспроможного міжнародного ринку національного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини.

Основними завданнями Програми є:

- забезпечення сталого розвитку туристичної галузі та підвищення її частки в макроекономічних показниках;
- підвищення рівня життя громадян і створення додаткових робочих місць;
- збільшення частки очікуваних доходів від туристичної галузі у державному бюджеті;
- підвищення іміджу держави на міжнародному рівні. Програмою визначаються такі напрями розвитку туризму:
- удосконалення нормативно-правової бази туристичної діяльності;
- зміцнення матеріальної бази туризму;
- розширення міжнародної співпраці у туристичній галузі;
- підвищення якості та розширення асортименту туристичних послуг;
- поліпшення транспортного обслуговування;
- підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів та об'єктів культурної спадщини;
- поліпшення інформаційного та рекламного забезпечення;
- провадження ефективної інноваційної діяльності та створення наукової бази туризму;
- поліпшення кадрового забезпечення.

У 1997 р. Україну прийнято дійсним членом до Всесвітньої туристської організації (ВТО), а у вересні 1999 р. на 13-й Генеральній асамблеї ВТО у м. Сантьяго (Чилі) обрано до керівного органу ВТО - Виконавчої ради. До Ділової ради ВТО увійшли Київський інститут (нині університет) туризму, економіки і права та готельний комплекс "Дніпро" (м. Київ).

Вступ України до ВТО поклав на неї зобов'язання виконувати рішення Генеральних асамблей і конференцій цієї міжнародної організації. Тому доцільно зробити невеликий екскурс в історію створення ВТО та ознайомитись із найважливішими її документами.

Питання ролі й значення туристського обміну та співробітництва в галузі туризму у світовому співтоваристві перебували на порядку денному діяльності Організації Об'єднаних Націй, починаючи з 1946 p., тобто практично з моменту створення цієї міжнародної організації.

З 1946 по 1975 p., тобто до створення ВТО, основну роботу зі становлення й розвитку співробітництва в галузі туризму виконувала Економічна і соціальна рада - ЕКОСОР (Economic and Social Council - ECOSOC).

У цей період відбулася важлива подія - Конференція ООН з міжнародного туризму та подорожей (Рим, Італія, 21 серпня - 5 вересня 1963 p.). Резолюція, прийнята Римською конференцією, стала першим документом в історії світового туризму, в якому визначено, що:

- туризм є однією з основних і бажаних сторін діяльності людини, що заслуговує на схвалення і заохочення з боку всіх народів і урядів;
- туризм має велике соціальне, освітнє і культурне значення, він відіграє важливу роль у розвитку доброї волі, взаєморозуміння між країнами та збереженні миру.

Римська конференція рекомендувала урядам запобігати в галузі туризму будь-яким кампаніям наклепів або дискримінації, заснованим на релігійних, расових чи політичних міркуваннях. З часу проведення Римської конференції ООН з туризму минуло майже 40 років, однак її рішення й дотепер є актуальними.

1967 рік Генеральна Асамблея ООН проголосила Роком міжнародного туризму.

У 1969 р. у столиці Болгарії Софії було проведено першу Міжурядову конференцію з туризму, на якій було прийнято резолюцію про створення міжурядової організації, яка в 1973 р. дістала назву Всесвітньої туристської організації (ВТО).

Датою створення ВТО вважається 2 січня 1975 p., коли офіційно набрали сили статутні норми та правила, схвалені більшістю країн - членів цієї Організації. Процес формування ВТО як міжурядової організації виявився досить складним, незважаючи на те що вона створювалася на основі авторитетної організації - Міжнародного союзу офіційних туристських організацій (МСОТО).

Основоположним документом у заснуванні ВТО можна вважати Резолюцію 2529 (XXIV) "Створення міжурядової організації з туризму" Генеральної Асамблеї ООН, прийнятої 5 грудня 1969 р. У цій Резолюції особливо відзначається важливий внесок, який робить міжнародний туризм в економічний, соціальний, культурний прогрес людства та його прогрес у галузі освіти й збереження миру в усьому світі.

Нині ВТО об'єднує 139 дійсних і 6 асоційованих членів, а також понад 350 приєднаних членів, які в 1997 р. створили Ділову раду ВТО. До Ділової ради ВТО входить понад 100 навчальних закладів світу туристичного й готельного профілю.

Важливим кроком у визначенні ролі й місця туризму як важливого чинника народної дипломатії стала Всесвітня конференція з туризму, що проходила з 27 вересня по 10 жовтня 1980 р. у столиці Філіппін м. Манілі. У її підсумковому документі - Манільській декларації зі світового туризму - широко розкриваються проблеми взаємозв'язку туризму й гуманітарної спадщини, підкреслюється важливість збереження історичних пам'яток і місць для розвитку туризму й водночас інтернаціоналізації туристських зв'язків. Як рекомендацію на конференції було прийнято Мирне Звернення, яке "урочисто закликає всі нації та уряди підтримувати мир, припиняти процес озброєння і сприяти взаєморозумінню між народами".

Наступна Всесвітня нарада з туризму відбулася з 21 по 27 вересня 1982 р. в м. Акапулько (Мексика). На ній обговорювалися дії щодо реалізації цілей, поставлених Манільською декларацією зі світового туризму.

У прийнятому "Документі Акапулько" було підкреслено, що "сучасна світова обстановка та зростаюча кількість збройних конфліктів, які відбуваються в світі, перешкоджають розвиткові туризму". Тому нарада визнала за необхідне скликати представників держав та міжнародних спостерігачів, які зацікавлені в діяльності, пов'язаній з використанням вільного часу, відпусток, що може сприяти вивченню та вжиттю заходів, які, активізуючи розвиток туризму, зближують народи завдяки безпосередньому взаємному пізнанню.

"Документ Акапулько" знову підтвердив, що "світовий туризм може стати істотним чинником забезпечення миру на Землі, моральною та інтелектуальною основою для взаєморозуміння і взаємного зв'язку між народами". Він також може "допомогти встановленню нового міжнародного економічного порядку, який би сприяв ліквідації економічного розриву між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються".

Головною тезою цього документа став беззаперечний факт, що "розвиток туризму в усіх його формах і особливо як задоволення права на відпочинок і подорожі, що випливає з права на оплачувану відпустку, може здійснюватися тільки в умовах миру та міжнародного взаєморозуміння".

Всесвітня туристська організація на своїй 5-й Генеральній асамблеї (3-14 жовтня 1983 p., Мадрид) та у зв'язку з Міжнародним роком молоді (оголошений ООН у 1985 р.) рекомендувала в Резолюції (142.V) державам - членам ВТО включити питання молодіжних обмінів до програм освіти молодого покоління; розробити суспільні програми обміну молодіжними групами, приділяти увагу питанням культури, освіти й спорту; вжити необхідних заходів на рівні компетентних урядових органів, зацікавлених національних та міжнародних організацій для розвитку молодіжного обміну; присвятити Всесвітній день туризму 1985 р. молодіжному туризму; під час проведення наукових досліджень у галузі туризму передбачити й запланувати різні заходи, спрямовані на розвиток молодіжних контактів.

Спільний досвід співробітництва суспільства й держави реалізувався, починаючи з 1947 p., під час проведення таких відомих маніфестацій молоді планети, як Всесвітні фестивалі молоді та студентів у Москві (1957, 1985), Відні (1959), Гельсінкі (1962), Софії (1968), Берліні (1973), Гавані (1978, 1997), Пхеньяні (1988).

У 1985 р. на VI сесії Генеральної асамблеї ВТО було схвалено два важливих документи - Хартію туризму і Кодекс туриста. В них також розкриваються гуманістичні функції та роль туризму в забезпеченні мирного співіснування і прогресу людства.

У квітні 1989 р. в м. Гаазі (Нідерланди) було проведено Міжпарламентську конференцію з туризму. На ній було прийнято Гаазьку декларацію з туризму, що стала інструментом міжнародного співробітництва, зближення між народами. В ній увага зосереджується на тому, що "всім урядам слід прагнути до зміцнення миру і безпеки на національному, регіональному та міжнародному рівнях, що є важливою умовою розвитку внутрішнього й міжнародного туризму".

Декларація передбачає реальні дії урядів відносно того, що туризм має плануватися державою на комплексній і послідовній основі і стати частиною комплексного плану розвитку будь-якої країни поряд з іншими пріоритетними секторами, такими як промисловість, сільське господарство, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, освіта.

Крім того, принципи Гаазької декларації закріплюють важливі положення, що стосуються безпеки й захисту туристів, якими мають керуватися уряди держав світу.

Членство України в такій авторитетній всесвітній організації, як ВТО, дотримання Україною всіх нормативно-правових документів ВТО, можливість набувати практичного й теоретичного досвіду у сфері туризму в розвинених туристських державах мають сприяти піднесенню в країні як рівня внутрішніх туристських послуг, так і формуванню позитивного міжнародного туристичного іміджу нашої держави.

10 - 11 жовтня 2000 р. в Київському інституті туризму, економіки і права відбувся Регіональний семінар Ділової ради ВТО "Вплив Інтернету та електронної торгівлі на індустрію подорожей і туризму". Подібний форум ВТО, у якому взяли участь Генеральний секретар ВТО Франческо Франжіаллі, відомі науковці, консультанти Організації, практики в цій сфері з різних країн світу, проводився в Україні вперше.

На семінарі зазначалося, що пріоритетним у розвитку туристичного бізнесу має стати використання вже випробуваних технологій для захисту навколишнього середовища.

Спираючись на правові засади, туристські організації України значно активізували свою діяльність у розвитку як внутрішнього, так і міжнародного туризму:

- проведена робота з формування в туристичній галузі управлінської вертикалі шляхом створення підрозділів з питань туризму в місцевих органах виконавчої влади;
- успішно розвивається співробітництво в сфері туризму в межах міжнародних організацій: Організації Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), Ради з туризму країн-учасниць СНД. У 1998 р. за участю української делегації прийнято Тбіліську декларацію країн - учасниць СНД щодо створення сприятливих умов для стабільного розвитку туризму;
- розроблено Національну систему туристсько-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича";
- введено державну статистичну звітність у галузі туризму;
- запроваджено ліцензування суб'єктів туристичної діяльності всіх форм власності (нині їх понад 3000);
- укладено близько 30 міжурядових та міжвідомчих угод про співробітництво в галузі туризму із зарубіжними країнами;
- запроваджено щорічне проведення міжнародних туристських салонів у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Ялті та ін.;
- стала традиційною участь національних стендів України в престижних туристичних біржах і ярмарках (Лондон, Берлін, Варшава, Москва, Мілан, Санкт-Петербург тощо);
- введено в дію Програму забезпечення захисту та безпеки туристів і Положення про пошуково-рятувальну службу суб'єктів туристичної діяльності;
- у липні 2000 р. з метою об'єднання зусиль працівників суб'єктів туристичної діяльності і суміжних галузей, захисту їх законних інтересів, сприяння поліпшенню обслуговування туристів та розвитку туризму в Україні засновано громадську організацію - Всеукраїнський Союз працівників асоціацій, підприємств і організацій туристської сфери ("УкрСоюзТур").

За дорученням Кабінету Міністрів України Державним комітетом України з питань молодіжної політики, спорту і туризму було:

- проведено реформування та реструктуризацію галузі шляхом створення на базі провідних туристичних підприємств, які перебували у сфері управління Держкомтуризму, акціонерних товариств;
- розроблено та зареєстровано у Міністерстві юстиції України Правила обов'язкової сертифікації готельних послуг і послуг харчування та розпочато сертифікацію підприємств, які надають ці послуги;
- сформовано мережу навчальних закладів різного рівня для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів туризму;
- у межах програми "Намисто Славутича" розроблено понад 200 загальнодержавних тематичних туристсько-екскурсійних маршрутів по місцях, багатих на пам'ятки історії, культури, архітектури, пов'язаних з життям і діяльністю видатних діячів України. Видано рекламно-інформаційні буклети "Новгород-Сіверський", "Святині Києва", "Кам'янець-Подільський", "Львів туристичний", "Земля, яку сходив Тарас" та ін. Впроваджуються екскурсійні маршрути "Чумацькими шляхами", "З варягів у греки", "Україна в мережі транснаціональних великих шовкових шляхів";
- створено автоматизований інформаційно-рекламний центр "Українська туристична інформаційна система" (УТІС), що увійшов до мережі Інтернет з регіональними представництвами у містах Одесі та Львові;
- створено Державну акціонерну компанію "Україна туристична".

Ці комплексні заходи сприяли динамічному розвитку туристичної індустрії, послідовному збільшенню обсягів надання послуг без залучення коштів з державного бюджету.

Вже нині галузь виробляє 8 % валового внутрішнього продукту і становить 20 % зовнішньоторговельного обігу України. Сьогодні кожен турист, який відвідав Україну, залишає тут майже 500 доларів. З урахуванням суміжних галузей туризм надає роботу приблизно 1,8 млн громадян.

У 2000 р. Україну відвідали 4,4 млн іноземних туристів, а якщо розглянути динаміку останніх років, коли за рекомендаціями ВТО було запроваджено методику статистичної звітності, то вона має такий вигляд: 1994 р. - 3,6 млн іноземних туристів; 1995 - 3,7; 1996 - 3,9; 1997 -7,6; 1998 - 6,2; 1999 - 4,2; 2000 р. - 4,4 млн.

Постійні зміни в динаміці потоку іноземних туристів до України зумовлені низкою чинників, зокрема:

- загальною економічною ситуацією в Україні, погіршення якої призвело до зниження інтересу потенційних ділових партнерів і, як наслідок, скорочення обсягів "ділового туризму";
- невирішеністю проблем, пов'язаних з механізмом отримання віз для в'їзду в Україну, та високою вартістю віз і консульських зборів;
- високими цінами на туристські послуги в Україні порівняно з країнами аналогічних туристсько-рекреаційних можливостей;
- відсутністю належної реклами туристсько-рекреаційних можливостей України на державному рівні;
- відсутністю системи реалізації послуг іноземним туристам санаторно-курортними закладами.

Загальним гальмівним чинником розвитку туризму, насамперед його матеріально-технічної бази, є проблеми, пов'язані з податковим законодавством України. Це стосується передусім сплати податку на додану вартість, земельного податку, готельного та курортного зборів. Не відпрацьовано механізм заохочувального оподаткування інформаційно-рекламної діяльності, стимулювання інвестицій у туристичну галузь.
Сучасний стан туристичної галузі
Упродовж 2000 р. зареєстровано 11,2 млн відвідань України іноземцями (річний приріст становить 5,6 %), у тому числі 4,4 млн туристських поїздок (приріст 4,1 %) та 6,8 млн одноденних поїздок (приріст 6,2 %).

За схемою розрахунків, рекомендованою ВТО, іноземні відвідувачі впродовж свого перебування в Україні в 2000 р. залишили в ній 2,2 млрд дол. США.

У 2000 p. громадяни України здійснили 13,4 млн закордонних поїздок (приріст становить 16,4 %), у тому числі 8,7 млн туристських (приріст 17,0 %), решта - одноденні відвідання.

Так само як і для багатьох європейських країн, де найпотужнішими є туристські потоки між сусідніми державами, для України сукупна частка туристського обміну з Росією, Білоруссю та Молдовою впродовж останніх років становить близько 65 % загального обсягу турпотоків.

Крім цього, сусідні країни забезпечують і потужні потоки одноденних відвідувачів, зокрема транзитних, чисельність яких зросла в 2000 р. порівняно з 1995 - 1996 pp. у 8 разів.

Поїздки між сусідніми державами і надалі значно переважатимуть у структурі міжнародного туризму.

Щодо внутрішнього туризму слід зазначити помітну активізацію в 2000 р. діяльності як деяких регіональних підрозділів державної виконавчої влади в галузі туризму (Київська, Вінницька, Донецька, Тернопільська, Полтавська, Харківська, Хмельницька області, Крим), так і туристичних підприємств цих регіонів.

Близько 6,6 млн населення України здійснили різноманітні подорожі рідним краєм. Близько 16,0 млн відвідувачів зареєстровано музеями України та понад 1,6 млн екскурсантів - турагентствами.

За 2000 р. туристичні підприємства, готелі та санаторно-курортні заклади України загальною кількістю 5744 одиниці реалізували власних послуг на суму 2,28 млрд грн, що становить 1,32 % ВВП України та 3,3 % за статтею "Виробництво послуг". Приріст сукупного обсягу реалізації порівняно з попереднім роком становив 17,1 %.

У структурі платіжного балансу України 2000 р., за підрахунками НБУ, експорт послуг за статтею "Подорожі" становив 10 %, імпорт - 15 %.

За останні п'ять років кількість відвідань України іноземними громадянами збільшилась у 2,2 раза, а кількість іноземних туристів зросла на 19 %. За цей самий період у платіжному балансі України частка експорту послуг за статтею "Подорожі" зросла з 7 до 10 %.

Визначними подіями 2000 p., що мали або матимуть у майбутньому вплив на туристичну галузь в Україні, були:

1. Прийняття змін до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".
2. Парламентські слухання "Про стан і перспективи розвитку туризму в Україні".
3. Візит до Києва Генерального секретаря ВТО Франческо Франжіаллі.
4. Регіональний семінар ВТО "Вплив Інтернету та електронної торгівлі на індустрію подорожей і туризму".
5. Активна діяльність громадських туристичних організацій України, створення Всеукраїнського союзу працівників асоціацій, підприємств та організацій туристичної сфери (УкрСоюзТур).
6. Участь України в Олімпійських іграх у Сіднеї.
7. Проведення VII Міжнародного туристичного салону "Україна 2000". 

Основні статистичні показники розвитку туристичної галузі України за 2000 р. (табл. 1, 2) свідчать про припинення спаду туристської активності, який характеризував 1998 та 1999 pp.
Таблиця 1
Основні статистичні показники розвитку туристичної галузі України в 1995-2000 pp.

Показник

Рік

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Кількість туристів, які в'їхали в Україну, млн осіб

3,7

3,9

7,6

6,2

4,2

4,4

Кількість туристів, які виїхали з України, млн осіб

6,9

11,5

10,5

8,6

7,4

8,7

Кількість внутрішніх туристів, млн осіб

8,6

6,2

5,7

5,7

6,4

6,6

Загальний обсяг туристських потоків, млн осіб

19,2

21,6

23,8

20,5

18,0

19,7

Приріст щодо попереднього року, %

-

12,50

10,19

-13,87

-12,20

9,44

Таблиця 2
Обсяг наданих в Україні туристичних та суміжних послуг, розрахований за методикою ВТО

Показник

Рік

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Обсяг наданих послуг, млрд. грн.
млрд. дол. США

-
3,8

-
3,4

8,0 3,7

8,4 
3,8

16,0
 3,2

18,5
 3,4

Довідкові показники

Всього іноземців в'їхало в Україну, млн осіб

6,1

6,7

14,7

12,0

11,0

11,7

Всього громадян України виїхало за кордон, млн осіб

8,8

25,4

14,7

12,6

12,3

14,2

Зовнішньоторговельний обіг України, млрддол. США

28,6

37,9

37,5

32,5

28,1

33,2

Приріст щодо попереднього року, %

-

32,52

-1,06

-13,33

-13,54

18,15

Загальний обсяг туристських потоків перевищив рівень 1999 р. на 9 % і повернувся до рівня 1995 p., однак при цьому структура потоків за напрямами зазнала змін. Якщо в 1995 р. переважали внутрішні туристські потоки (45 %), то в 2000 р. перевага була на боці виїзного туризму (44 %). Лише частка в'їзного потоку за п'ять років майже на змінилась: у 1995 р. в'їзний туризм становив 19 %, а в 2000 р. - 22 %.

Найбільше зростання в 2000 р. спостерігалось у виїзному туризмі: порівняно з 1999 р. - на 17 %, з 1995 р. - на 26 %.

В'їзний туризм зріс порівняно з 1999 р. на 4 %, а порівняно з 1995 р. - на 19 %.

Найближчими роками мають вплинути на структуру туристських потоків зміни у візовій політиці як України, так і інших держав.

Заохочуючи іноземців до відвідання, Україна спрощує візові формальності. Натомість західні сусідні держави, такі як Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, які є для громадян України не тільки туристськими, а й транзитними, поступово запроваджують візові режими в'їзду для українців. Наслідком цього стане перерозподіл частки виїзного потоку на користь внутрішнього туризму.

Обсяг внутрішнього туризму за 2000 р. зріс лише на 3 % порівняно з 1999 р., при цьому перевищив рівні 1996- 1998 pp., але не досяг рівня 1995 р. на 23 %.

Розглянемо ситуацію, що склалася в розвитку окремих видів туристської діяльності в Україні.
 
 
Новини коледжу:
Святкова лінійка до Дня знань Святкова лінійка до Дня знань
Перший урок 2018 Перший урок 2018 "Розкажемо Європі про себе"
ЗАПРОШУЄМО НА НАВЧАННЯ ЗАПРОШУЄМО НА НАВЧАННЯ
Майстерня професій у Буковелі Майстерня професій у Буковелі
День Героїв України День Героїв України
День вишиванки 2018 День вишиванки 2018
На базі коледжу проведено семінар-нараду Івано-Франківського обласного центру зайнятості На базі коледжу проведено семінар-нараду Івано-Франківського обласного центру зайнятості
Виставка декоративно-ужиткового мистецтва до Дня матері Виставка декоративно-ужиткового мистецтва до Дня матері
Участь у міському віче Участь у міському віче
Студентська конференція з Охорони праці Студентська конференція з Охорони праці
 
Бурштинський торгівельно-економічний коледж
Київського національного торговельно-економічногоо університету